Блакитне сонце - Сторінка 10

Як важко зрозуміти іншого! Як би не намагався, не спроможний зайти в його шкіру, в його буття, в його потреби, в його особисті зв’язки із світом довкіл.

Все й далі було ще довго гаразд.

Олег вступив до художнього інституту. У нього появились нові друзі, студентські компанії, вечірки, інші настрої. Хіба я міг йому хоч якось ставати на заваді?

Я не мусив, я розумів, але ж!

Він повинен був у своєму юнацькому колі утверджувати себе, бути в певному сенсі, як всі.

І тут був початок.

Я на той час набув майстерню, ти її добре знаєш. Місце чудове. На горішньому поверсі в будинку біля метро «Арсенал».

Який звідти вигляд на Київ, на Дніпро!

Час від часу Олег, загулявши пізно у своїй компанії, йшов ночувати туди.

Кожного разу, коли він не повертався додому ночувати, я переймався. Я завжди чекав його. Допізна, до глибокої ночі я чекав. Але подеколи він поночі телефонував й казав, що змучився, додому далеко, краще піде до майстерні, бо рано і так на заняття.

Звісно, я казав, як ти хочеш. Але голос у мене був не той, і він це знав, і я знав. Однак додому він не приходив.

Одного разу я збагнув, що він ночує там з якоюсь дівчиною. Це не було чимось надзвичайним. Я й сам усі ці роки не цурався жінок. У нас все було обумовлено. Я навіть підтримував його пригоди з дівчатами, аж ніяк не бажаючи заткати йому виднокіл життя тільки собою.

Але я завжди прагнув, аби він після всього повертався до мене. Поночі, будь-коли, після жіночих пристрастей, я прагнув, — розумію, що може надто, але це правда, — пересвідчитись, що він мій. А не чийсь іще.

А коли вже він на цілу ніч лишається з кимось! Спить з кимось поруч, попри любовні ігри, це для мене означало щось інше.

Зрозумій, це не були ревнощі фізичного плану, а лише страх. Так, мій страх, що хтось йому стане миліший за мене, і я його втрачу.

Як я не намагався, однак робив багато помилок.

Якось ми поїхали у Крим. Я дістав путівку на двох. І ми чудово провели два тижні: малювали, пляжились, плавали. Я й зараз згадую отих два перших тижні в Криму як велике свято.

А тоді приїхав син одного з моїх приятелів художників з Абхазії, Олегів одноліток. І вони подалися на якісь танці до сусіднього санаторію.

Олег вернувся пізно поночі, захоплений якимись дівчатами, які там зустрілись, і тим, що хтось там йому робив якісь пропозиції.

І я, дурний від ревнощів, бо сидів цілий вечір уперше сам, ображений, влаштував йому сцену, що ми приїхали удвох, що я сам не хочу бути, поки він там шукатиме собі амурні пригоди, і таке інше.

Одне слово, погано.

Олег опирався, хоч на пошуки нової дівчини знову не подався. Але гармонії, яка існувала перед тим, у нас вже не було. Решту часу ми провели непогано також, але вже не так.

Виникали й інші проблеми, але це був якийсь перехідний час. Мені не вдалось його усвідомити і впокорити.

Врешті усе це вибухнуло пізніше в Парижі.

Ось зараз, Андрію, ти мене розумієш, ти чуєш мене, і співчуваєш мені. Але ж ти розумом мене сприймаєш, тобто позірно, але хіба ти поділяєш мої настрої і почуття?

А коли це найближча тобі людина, на якій тобі світ клином зійшовся, і ти раптом бачиш, що не дотикається оте найважливіше всередині, хоч було ж, зовсім недавно було, дотикалось. І раптом щілина, яка загрожує стати прірвою.

Я десь прочитав, що в Індії також розвився фемінізм. І одним з їхніх постулатів є те, що шлюб не можна укладати з кохання.

Бо це стан хворобливий, він минає, і тому люди, що кохали одне одного, з часом розлучаються. Бо кохання — скороминуче, а діти, що народжуються, відтак страждають.

Шлюб — справа логічна і арґументована соціальними умовами. Кохання може бути обік, народжуватись, зникати, незалежно від шлюбу, а от діти, спільне ведення життя, то вже щось інше.

Я зараз не про шлюб і дітей. А про почуття. Чому вони міняються, чому зникають? У мене ж ніколи ніщо не змінюється!

Але люди різні, почуття також різні, і, як переказував мій покійний тато, — чужа душа темінь.

А насправді, коли мій батько був ще хлопчиком і вчився у школі, і російської мови добре не знав, то в диктанті з російської мови замість «чужа душа — потьомки», написав «чужа душа — Потьомкін».

Я дивився на ожилого від коньяку і спогадів Віталія, ніби враз молодшого, сповненого пристрасти і сили, отого, який вийшов із зони і сказав, що щасливішої за нього людини на землі немає.

Бо зустрів його по виході із зони Олег.

І я, який був на той час до певної міри вже їхнім приятелем і в чомусь спільником.

Я колись заїкнувся Віталієві, що в них немає майбутнього, що Олегові — вісімнадцять, а коли буде двадцять п’ять, тридцять, що він буде робити, адже він не прожив своє життя.

— Він буде жити, як захоче, — казав Віталій, — все буде так, як він захоче. Він має усе пройти, усе пізнати і сам вибрати ту чи іншу лінію. Але як би не сталось, що би він не вибирав, навіть одружений, з родиною, він буде в душі зі мною. Ми будемо разом. Ніщо нас не розлучить, ми так багато пережили, що тепер ніщо нас не розлучить, тільки смерть.