Блакитне сонце - Сторінка 8

Він уже усміхався.

Ольга готувала якусь закуску. Я розкорковував пляшку і згадував, коли я познайомився з Олегом, як зблизився з Віталієм, і як взагалі все це було… О, Боже. Бідні люди!

Віталій посивів і помарнів за останні два роки, виглядав значно старшим, ніж колись у зоні. Щоправда, тоді він був молодший на п’ять років, але ж… Ольга пішла спати. Віталій витягнув із сумки другу пляшку. Це могло тепер тривати до ранку. Хтось із приятелів спитав мене — як ти його витримуєш, коли його заносить, адже це… ну…

Я витримував. Не тільки витримував. Віталій став моєю слабкістю, я любив його слухати, вважав його слова часто геніальними і вже починав їх записувати, бо вирішив колись написати про нього книгу. Я був переконаний, що знаюсь із видатною людиною нашого століття, а отже, все, що записуватиму зараз — це частка нашої, української історії, це частка історії світового мистецтва…

— Ого, ти вже як Віталій женеш, — казала мені Ольга, — коли я вияснював їй своє бачення Віталія. — Заспокойся, ти ж знаєш, що я його шаную і люблю не менш за тебе. Просто у вас є певний час, коли починаються чоловічі розмови, тому я й лишаю вас раз по раз. Та й то ненадовго. Він такий само божевільний, як ми, тільки ми простіші, у нас запити менші, ми звичайні люди, а він — талант, а може, просто геніальна натура, от і все. Так що пиши свою книгу, я завжди «за»…

Наші взаємини з Ольгою, — це окрема тема. Я надибав її після розлучення, все сталося випадково. Зараз вона ніби тимчасово у мене, бо у Києві жити поки що постійно не може через тисячу родинних обставин, тому наш зв’язок — зв’язок двох вільних людей, яким добре, бо ніщо їх поза цим не зв’язує, окрім взаємного бажання влягтися разом у ліжко. І разом прокинутися.

Відколи я зрозумів, що вона мені не набридає вранці, я дуже здивувався, і власне тоді все і почалося. Тримається й досі.

Ми з Ольгою скидалися в чомусь на пару із фільму «Кабаре», кожну мить ми могли розлучитися, тому цінували спільний час, і нам було зараз добре удвох, а те, що вона приймала без усяких поправок Віталія з його завихами, тільки додавало їй вартости в моїх очах.

— Андрію! Розкажи мені, як люблять жінку!

Я витріщився на Віталія здивовано. Він був одружений колись, тепер, десь із рік вже, не менше жив з якоюсь молодою художницею. Я бачив її кілька разів. То що він хотів цим сказати?

— Не розумієш? Я питаю тебе про характер якості. Про те, що і як ти відчуваєш? Ось замислись і подумай, кого ти любив найбільше у своєму житті, і спробуй описати мені це!

Ні! Краще я опишу тобі те, про що хочу говорити, що розумію я під словом «любов». А потім ти мене доповниш, заперечиш чи виясниш свою позицію!

— Гаразд!

Я вже чув не один, не два і не три рази Віталієві описи його незвичайної і драматичної любові. Але кожен раз це було ще щось інше, більше того, не йшлося тільки про конкретну ситуацію Віталія, чимдалі більше його сентенції звучали загальніше, по-філософськи широко, безсторонньо. І дуже провокативно, бо одразу ж викликали до дискусії, до своєї думки. Легше було йому заперечити відразу, але в ході його міркувань чимдалі важче.

Я записував це, тому легко відтворюю.

— Я не знаю, як ти любиш жінку, я знаю, як я любив жінку, доки вона не довела мені, що любити її не можна. Жінка творила мені умови і спосіб мого самоствердження. Те, що вона приймала мене, десь там, у глибині, хоч позірно і я її приймав, наповнювало мене силою і самовпевненістю. Вона цінувала мої чоловічі якості, вона вважала мене найкращим з-поміж інших, вона стогнала і плакала піді мною, вона була моїм ствердженням перед світом, перед всесвітом, якщо хочеш, і я жалів її, я був до неї уважний, я хотів її. Вона була ніби слабке, позірно слабке, ніжне створіння, яке потребує твоєї опіки.

Дотик до жінки, відчуття її тіла, її плоті викликає до життя полярну енерґію, пробуджує відруховий, природній генний заклик, народжує в чоловікові карнальне, конкретне, намацальне — хочу її!

Коли ж йдеться про свою стать, чоловічу, то дотик збуджує частки свідомости, досі не задіяної, бо ж головний контакт твориться поза межами тіла, навіть якщо воно якоюсь мірою задіяне і кличе кудись. Це, я маю на увазі поважний рівень, довго ще може бути лиш знаком до вищого спілкування, фоном, базою, аби знайти щось більше…

Але це вже тепер я так міркую.

Я пішов до війська після інституту — на два роки, але мені пощастило — змінились закони, і я несподівано дістав звільнення і приїхав додому — ми ж мали окрему квартиру, маленьку дитину, обоє після університету, молоді фахівці, ну, батьки нам допомогли тоді. Отак з’явилась маленька чепурна двокімнатна квартирка на Березняках.

Я приїхав щасливий. Готував сюрприз коханій дружині. Відчиняю двері тихенько, заходжу і бачу, як мою дружину старанно трахає якась волохата чоловіча срака.

На цьому моє кохання до жінок закінчилось. Було мені тоді двадцять п’ять років. За двадцять п’ять я надбав дещо інше, але й воно дало мені програш. Але тут було диво, тут був сенс того, що я малюю усі ці роки, нехай хтось відчуває щось інакше. Я, можна сказати, щасливий, що відчував таке. Нехай мене зрадили, відкинули, забули. Це інше. Але сьогодні я малюю те своє відчуття, те, що було небесним, неземним, неможливим до пояснення.