Чекання - Сторінка 2

— У став?! — з жахом шепче батюшка. Глюзінський ліниво й зневажливо посміхається під жовтими й рівними, як пучки житнього колосу, вусами. Мабуть, він зневажає й архірея, й цього жалюгідного попа, й пристава, з якими вліз у компанію.

— В самий ставок завіз, анафема! — сміється Зеленкевич. — Чи од страху, чи перестарався, чорт його знає. А пристава змістили. От тобі й головою ручався.

Козолуп вибачливо посміхається.

— Ми не спужаємся. На день по три архіреї возив. От тільки, вашескородіє, нащот півкварти звольте милость, як обіщали, побезпокоїться.

— А без цього не можеш? — з цікавістю і не без спочуття питає Зеленкевич.

— Нікак нєт, вашескородіє. Без півкварти ручательс-тва не даю. Це по совісті. Как півкварти не буде — амінь, без темберу повезу. Більше теж не треба. Ну, щоб з тембером — нада півкварти.

Батюшка від хвилювання не розуміє, і пристав пояснює йому. Потім вийма наготовлену пляшку горілки й дає Козолупові.

— На, бери… Я держу своє слово. Але гляди, брат, як що трапиться, такий тембер тобі пропишу, що й себе додому не довезеш. Чекай тут, нікуди не ходи, а то наклюкаєшся десь. А як проїде архірей — зараз же до батюшки.

Козолуп дуже охоче хитає головою, робить страшенно уважний вигляд, а сам тим часом обережно ховає горілку в кишеню. Потім непомітно одходить під верби, вибиває затичку, любовно обтирає пляшку й солодко п’є.

Сонце вже давно перетягнуло за косарський обід. Тіні від лоз, де стоїть бричка Глюзінського, скорочуються; Глюзінський починає позіхати й подивлятись на годинник. Батюшка все частіше й частіше витирає піт білою з рожевими яблуками хусткою.

Раптом на греблі чується стукіт коліс. Всі озираються й чекають. Незабаром у зеленім коридорі старих дуплястих верб з’являється селянський віз, запряжений парою шкапенят, похожих на дві тарані. На возі сидить дядько з широкою добродушною бородою, а за його спиною лежить хтось.

— Ну, от чортяка їх таки несе! — говорить Зеленкевич. — Що ж там той йолоп Микитенко? Сказано йому, дурню, нікого не пропускать по цій дорозі. Ей! Ти там! Куди? Завертай назад!

Зеленкевич кричить і махає рукою, але дядько їде собі далі. Він теж щось говорить, посміхається.

— Козолуп! Піди, брат, турни його к чортам собачим звідси. Хай другим шляхом їде… Ну, сволоч народ! Якраз йому тоді треба їхать, як не можна.

Козолуп хапливо зводиться, біжить до дядька, мотаючи хвостом фрака, й зупиняє коней:

— Повертай назад! Чуєш, що тобі приказують? Лізе!

У дядька зелений, розплесканий, як шапка старого гриба, картуз і сині, добрі очі. Він не перестає посміхатись і лагідно говорить:

— А мені господин урядник, спасибі їм, дозволили. Вперед препятствували, то правда, а потому согласились. «їжжай, кажуть, як їхнє благородіє господин справник…»

— Восхітітєльно, — нетерпляче й строго згоджується Козолуп. — А господин пристав тобі приказують звертай назад — і шабаш. Поняв?

Дядько охоче хитає головою, все дуже добре розуміє і знов говорить:

— Ну, я й поїхав. Атож. Думаю: просить буду господина пристава, а вони, спасибі їм, і дозволять. Мені в Задрипане. Стара моя заслабла, так на операцію везу, бог його зна, як воно вийде, ну тільки дохтур наказував па рано буть. А вже, горенько наше, й нерано. Задержали нас господин урядник. Задержали, хай господь милує. Ну, дякувать, випустили. Говорять: «Як господин пристав постановлять…»

Зеленкевичу надокучило чекать, і він кричить:

— Ну, що ж там? Козолуп!

Козолуп здригує, поспішно бере за мотузяні віжки й повертає коней назад:

— Ніззя. Не приказано. Ето архірею без надобності… У тебе жона, у мене бабушка, а їм нада проїхать. Другим шляхом шкандибай. Мало тобі дорог? Ач, рисаки які… Ну, ти, паршива, ще мені тут щулиться!

— Козолуп! — чується сердитий крик пристава.

Козолуп злякано кидає коней і підтюпцем біжить до брички.

Тоді дядько замотує віжки на люшню, зліза з воза й, розгладивши сорочку на грудях, з батогом у руці, іде за Козолупом. На возі він здавався вищим, тепер — це коротконогий, крем’язний і незграбний чоловік.

Кроків за десять від панів він скида картуза і з тою ж посмішкою, — не то ласкавою, не то сумною, — низько уклонившись, починає викладати приставу своє прохання.

Пристав сердиться, виясняє, дядько охоче згоджується, але знов-таки провадить своє. Почувається, що хоч би тут з’їхались пристави з усієї губернії та разом з губернатором почали йому товкмачити, він усе так само буде посміхатись, згоджуватись, а потім говорити своєї далі.

Але, зрештою, діло все ж таки виясняється: їхати цією дорогою дядькові ніяк не можна. Іншим же найближчим шляхом, то правда, вийде верстов з двадцять крюку. З цим нічого не зробиш — що правда, то правда.

Але от щодо прохання дядькової слабої баби, — почекати край дороги проїзду архірея та попросити в його благословення, — так це… що ж… це можливо. Так, край дороги, он там біля деревинок, можна.

— Тільки щоб мені деревин не порушить, а то викину разом із старою твоєю он туди жабам у болото. Чуєш?