Чекання - Сторінка 3

Дядько кива головою, сміється на жарт пристава і йде з картузом і батогом у руках до возу. Поставивши коней збоку на поважній дистанції від деревинок, він тихо переказує своїй старій про результат балачки. Лице баби вимучене, без крові, аж сіре. Здається, коли проколоти на йому шкуру, то з його потече рідка білувата водичка. Губи потріскані, сині; баньки очей темно-жовті. Вислухавши чоловіка, вона з усиллям вдячно христиться й терпеливо заплющує очі.

Сонце стоїть уже над головою. Тіні короткі та чорні, як плями чорнила. Нагріте повітря хистко коливається по степу, і далека Широка Могила з темною цяткою Андросюка розпливається, хитається. Хліба застигли, не рушаться.

Пристав, батюшка і Глюзінський поїхали обідати до батюшки, наказавши Кавунові негайно бігти до них, як тільки на Широкій Могилі з’явиться дим.

Козолупові не сидиться. Він то встане й, приставивши руку над очима, вдивляється в далечінь, то йде до дядька вниз.

Дядька звуть Трохимом, а жінку його Мотрею. Вони з Ясиноватої. У них дома зосталося п’ятеро дітей, з яких найстаршій, Меланці, чотирнадцятий рік. Як помре стара, хай господь милує, — що тоді? А в старої грижа. Терпляча вона, стара, довго не піддавалася, а це взяла та й не видержала.

Козолуп спочуває, потішає, але йому стає нудно. Він вертається на могилу і знов заводить розмову з Кавуном про те саме.

Кавун мовчки понуро слуха, — йому вже остогидло базікання цього п’яного, пришелепкуватого чоловіка.

— Ні, ти це ізобрази! — кричить з захопленням Козолуп. — Четверик коней! Га? Та ти думаєш, що таке кінь? Так собі, худоба, як той казав? А, братику, брешеш. Кінь тоже, брат, знає, какой у тебе тембер. От, скажемо для блізиру, посади тебе за фісгармонію. Бачив фісгармонію?

— Я з вами свиней не пас, — раптом несподівано, з хмурою зневагою кидає Кавун.

Козолуп непорозуміло змовкає й, кліпаючи очима, якийсь час мовчки дивиться в одвернуте лице стражника.

— Ето проти чого? — нарешті промовляє він.

— Проти того, що начальственому лицю тикать не полагається, — дивлячись, як біжить широченна пляма тіні по хвилястому житі, одповідає Кавун.

— Ах, покорніше звиніть! — поспішно і з полегшенням скрикує Козолуп. — Понімаю… Очень… звиніть. Тольки я, знаєте, проти того фісгармонію, що, скажемо, сяде за неї один чоловік і сяде другий. Єсть тембер, і той тобі так заграє, що душу по сльозинці йому, сволочу, оддай — і то мало, а другий… хоч плюнь та розітри. От така сама, брат, штука і з конським предметом. Ти думаєш, як?

— А перекинете ви архірея… — раптом з легкою посмішкою пускає Кавун.

Козолуп від несподіванки на мент замирає. Потім схоплюється на коліна, люто б’є себе кулаком у груди й скрикує:

— Я перекину?!

— Та вже ж не я.

— Я перекину?!

— Та не я ж, кажу.

Козолуп з безмежним здивованням озирається навкруги, немов кличучи ввесь степ послухати цього чудного, божевільного чоловіка. Далі безнадійно і з презирством махає на нього рукою, сідає і починає закурювати.

Недалечке дрібно й безсило, як прив’язаний за нитку до небесного шатра, б’ється в повітрі кібець. Кавун байдуже слідкує за ним.

Степ хитається, переливається і біжить за обрій, де зблідле від спеки небо зливається з гарячим синюватим туманом землі.

Козолуп робить цигарку й весь час здивовано й ображено хмикає. Щоб він перекинув! Ха, цього йому ніхто не казав. Ну-ну!

Він умить одклада цигарку й хмуро лізе в кишеню. Вийнявши напівпорожню пляшку, мовчки витягає затичку й підносить до рота. Але тут же скидується й простяга її Кавунові:

— Для любопитства ковтнуть трошки? Кавун повертає своє понуре, з важким носом лице, уважно дивиться на горілку й одвертається.

— На начальственім посту не полагаєтьця етім заніматьця… — крізь зуби цідить він і спльовує.

Козолуп стискує плечима і п’є сам. Потім обережно ховає пляшку в кишеню і, як ні в чім, знов починає розмову про те ж саме.

Тіні стають все довшими, але вже в другий бік лягають. Там, де стояла бричка з панами, холодку нема, і сонце блищить на клаптиках сіна та недокурках.

Трохим сидить на возі, звісивши ноги в рудих задерев’янілих чоботях, і тоскно водить очима навколо. Не їде архірей. Ах, горенько, горенько. А дохтур наказував на рано бути. Та гляди, казав, не гайся, бо може померти, сам винен будеш.

Атож, сам дохтур так сказав, спасибі йому. Над вербами прожогом пролітають дві дикі качки і, тонко та дзвінко розрізаючи крилами повітря, зникають в тому боці, де видно на горі біленькі хатки Болотянки з двома вітряками збоку.

Хати в розквітчаних садках похожі на наречених у білих фатах, а млини — немов піп та дяк благословляють їх, розставивши руки в широких рукавах.

Трохим глибоко зітхає і, нахилившись до Мотрі, пильно й сумно вдивляється в неї. Сіре лице з пукатими баньками очей, покритих синявими віками, непорушне» В куточках губ замерли мушки з золотисто-зеленими спинками. Дихає чи ні?

Трохим легко змахує мух і дивиться. Губи ледве помітно ворухнулися. Ну, слава богу й за це.