Чекання - Сторінка 4

- Винниченко Володимир Кирилович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— А що, ще жива стара? — чується голос за спиною.

Трохим підводиться: стоїть той самий чоловік, що в архірея за кучера буде.

— Дякувать богові, жива ще. Жива поки що. А як далі буде, не знать. Того вже сказать не можу. Ой, не можу та не можу. І хотів би чоловік сказать, та не сила його.

— Нічого, дядьку, ти не внивай. Поклади упованіє на мене. Вєрно. Я доложу архіреєві. Я поговорю з ним про тебе. Архірей у бога не то, що ми. Ти молись хоч сорок дней і ночей, та нікоторого означення. А архі-рей руку возложив, шепнув богові пару слів — і стара твоя хоч танцюй. А що ти собі думаєш? Вєрно.

Трохим теж не сумнівається в цьому, та от біда, чи доживе стара.

— Доживе! — глибоко переконаним голосом завіря Козолуп. В такий день, коли він буде везти самого архірея, щоб якась там баба не дожила. — Об’язательно доживе, ти про це й голови не клопочи собі. Як можна! Це ж, брат, як на долоні тобі написано. Ти що собі думаєш, що це так собі, як той казав, спроста повстріча-лись ми тобі на дорозі, — я, значить, та архірей? Тут, брат, сам бог так тобі підстроїв. Ага! А ти б собі как думав? Е, чоловіче, у бога ходов много…

Мотря ворушиться й скрипучим зусильним голосом говорить:

— Дай боже здоровля за… добре слово… Хай господь не оставить… за ласку…

Вона силкується розтулити смажні сухі уста в посмішку і вдячно кліпає очима до Козолупа.

— А що? Хіба неправильно розсуждаю? — задоволено скрикує Козолуп. — Ого, тітко, ще так затанцюємо, що держись… Ха!

Трохим сумно й ласкаво хитає головою, а Мотря стомлено заплющує очі; але по виразу її лиця видно, що вона все чує, розуміє й повна терпіння та непохитної, всецілющої віри.

Козолуп же знов підтверджує своє обіцяння поговорити з архіреєм і починає оповідати, як він колись возив по три архіреї на день, а коні — не коні, а чисті тигри. Тільки оком кивни — і, як людина, тебе розуміє.

Трохим увічливо, але неуважно виявляє здивовання й з надією погляда на могилу, де нерухомою масою, як кам’яна баба, сидить стражник Кавун.

Спека побільшується, густішає, звуки стають глухішими. В жовто-зеленій осоці болотця кумкають жаби. Тон їхнього кумкання скорбний, жалібний, повний тяжкого непорозуміння. Здається, їх боляче невідомо за що хтось скривдив, і вони покірно, недоумінно стогнуть і жаліються комусь. У-ум!.. У-ум!..

Стомлені спекою конячинки стоять, похнюпившись і притулившись головами одна до одної. Вони немов слухають жалі жаб, немов їхню кінську долю оплакує тихе болотце.

Трохим теж затих і сидить коло старої, непорушне дивлячись у землю. Над їхніми головами безшумно носяться ластівки, неначе виписують незримі хрести.

— Не видно, Трохиме? — часом чується тихим шепотінням від Мотрі.

Трохим скидує очима на могилу, де сидять Козолуп та Кавун, і сумно відповідає:

— Ні, не видко ще, мабуть.

Жаби стогнуть. Самотньо, безнадійною покірністю звучить їхня скарга в застиглому гарячому повітрі. У-ум!.. У-ум!

— Ох, недобре мені, Трохиме, — шепоче Мотря, — смертонька моя…

Трохим з боязкою тугою дивиться на неї і тихо говорить:

— Потерпи, Мотре… Може… архірей. Що ж робитимеш? — їв голосі його чуються ті самі ноти, що й у кумканні жаб.

— Наказував дохтур, щоб рано бути… — несміло додає він, — та задержали нас. Ай, горенько. Задержали, хай господь милує.

Мотря мовчить, і не знати, чи чує вона.

Аж ось, нарешті, архірей їде — на Широкій Могилі скибчасто й розпливчасте задиміла козацька телеграма. Кавун у ту ж мить поїхав у Болотянку сповістити пристава, і Козолуп тепер сам на могилі. Він то присідає, то лягає на землю і весь час з-під руки дивиться в той бік, де, на його думку, мусить з’явитися карета архірея.

Трохим сквапливо садовить Мотрю, підкладаючи їй під спину солому й свитки. Він щохвилини хреститься, витирає рукавом піт і подивляється на Козолупа.

Мотря, схвилювавшись, сидить напівчуственна, з заплющеними очима й тільки часом безсило й трудно роззявлює рота, по кутках якого вперто прилипли зеленкуваті мушки.

На греблі чути стукіт брички. Це — пристав, батюшка та Глюзінський. Козолуп зараз же підбігає до них, з піднятим заклопотанням умішується до розмови й жадно зазирає всім ув очі. Балакають пошепки.

Кавун знов на могилі й подає знаки.

Бричку ставлять по другий бік дороги проти Трохимового воза і ждуть.

Іноді Козолуп серйозно, але підбадьорююче підморгує Трохимові, показує на себе пальцем і заспокоююче кива головою, — не бійся, мовляв, я тебе не забуду.

Трохим посміхається неуважною посмішкою й непокійно мнеться. Він без картуза, сонце пече йому голову й витягає на лоб дрібну росу поту, але Трохим з поштивості перед начальством не втирається.

Мотря сидить рівно, мертво, з заплющеними очима й блідим, загостреним носом.

Вмить Кавун дає останній знак, цебто збігає з могили.

Ще з пару хвилин напруженого чекання — і на горбику з’являється екіпаж, запряжений четвериком коней устяж.

Батюшка судорожне обсмикує рясу, хапливо хреститься й, витягнувши шию, трепетно застигає. Тепер він скидається на квочку, що зачула шуліку.