Гуси-лебеді летять… (1963) - Сторінка 25

I наоралися, i насiялися, i накосилися його усi бiлявi сини й онуки, аж поки не взялися їх косити вiйни i смерть. Косила вона, не жалуючи, i залишилось тепер з усього нашого великого роду тiльки двоє чоловiкiв…

Бабуся, пересмiявшись iз того, що я зморозив, заганяє нас до хати, а сама ще йде поглянути на свою втiху — садок. Кожне деревце тут посаджене її руками, й до кожного з них вона мала своє тихе слово. Було так цiкаво слухати, коли бабуся, наче з рiднею, розмовляє з деревами, тому я й ув’язуюсь за нею. Але бабуся не полюбляє, щоб хтось прислухався до її розмови з садком. Тому вона зараз тiльки пiдiйшла до кiлькох дерев, поторгала їх руками, щось прошепотiла й незабаром повела мене в хату.

Роздягнувшись, я падаю на тапчанчик i спочатку чую слова бабусi, зверненi до царицi преблагої, усердної заступницi скорбних, а далi, крiзь молитву, вловлюю скрип наших ворiт.

"А може, це тато приїхав?" — схоплююсь iз тапчанчика i припадаю до вiкна. Нi, то на воротах пiд зорями вмостилися парубок iз дiвчиною i нiчутiнку не журяться, що ворота скриплять i скриплять.

Я припадаю до подушки, i незабаром пiд слова молитви i воркування закоханих щось починає злегенька погойдувати нашу хату. То, певне, дрiмота пiдiйшла до неї i робить своє дiлечко… Ось вона трохи розгорнула темiнь, i надi мною зашелестiла росою пiсня-черешня, з вечiрнього куреня вийшла усмiхнена Люба, а побiля нори, прислухаючись до лiсу, насторожився борсук.

А далi в мiй сон залiтають лебедi, їх стiльки, скiльки може бути лише у снi. Вони пiдхоплюють мене на крила i летять своїм лебединим шляхом на широку долину, де вже з саком стоїть мiй дiдусь. Приклавши руку до очей, вiн придивляється до неба й смiється:

— Ага, припiзнився. А я вже сам трохи щук i в’юнiв наловив.

I справдi, на прибережнiм сухопуттi звиваються посiрiлi в’юни i, поблискуючи, вигинаються носатi щупаки…

Дiдусь збудив мене, коли в небi ледь-ледь почала вибiлюватися зоряна iмла. Я пiдiйшов до сака, одволожений росою, вiн вибивав з себе пахощi риби й водяного зiлля. I раптом у нашому садку почувся шелест. Я озирнувся. Мiж деревами, що кутались у туман, сполохано майнула жiноча постать i зникла за ворiтцями в городах.

"Невже це лiто зупинилось було бiля нашого саду та й пiшло собi до iнших людей? — завмер я на мiсцi. — Але чого воно було таким схожим на Мар’яну?.. Навiть хустку так розправило, як Мар’яна". Та яких тiльки див не зробить лiто? Про це найбiльше знає моя мама…

РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ

За хмарами-хмарами куталось сонце; воно зрiдка опускало пiд краї неба iмлавi просвiтки, i тодi земля трималась на них, мов колиска. Навколо тихо бринiв золотий пiвсон передосiннього степу. Здалеку, наче по блакитнiй водi, поволi пропливав приломлений до плуга орач, а за ним, бiля самого неба, вiтряки намотували на свої крила бабине лiто i час…

Я i досi завжди з хвилюванням входжу в передосiнню золотисту втому полiв, я i досi не можу спокiйно дивитися на останнi, сизi вiд негоди, вiтряки, на цi добрi душi українського степу, що вiками вписували в сторiнки хмар i неба нелегкий лiтопис хлiборобської долi.

Менi iнодi здається, що я теж схожий на вiтряка, який основою, хрестовиною тримається чорної, репаної землi, а крилами жадає неба…

З курної дороги, нарештi, видибцьовує, сповнена гiдностi, постать Петра. Пообiдавши, малий бурмотiй байдужувато б’є палюгою по цупких стеблах "Петрового батога", i вони закипають сполоханим синьоцвiттям. Зараз на темному обличчi пастушка тримаються лише пiвсонна добрiсть i ситiсть. Розiмлiлим оком вiн перелiчує корiв, що пасуться на стернях, зупиняє погляд на скопищi i задоволене, але з прихованою насмiшечкою хмикає:

— Ну, як, читальнику?

— Погано, обiднику!

— Ти ще гнiваєшся? — вдовиченко примирливо поклiпує вiями, на яких осiв пилок дороги.

— Та нi, перегнiвався.

— То чому ж погано? — пiдiймає одне плече вгору, далi його обличчя розповзається в широкiй посмiшцi, при цьому вiн показує все своє пiдсинене дрiбнозуб’я. — А-а-а, панська журба: нема чого читати? Вгадав?

— Вгадав, — необачно зiтхнув, бо знаю, що це викличе тiльки нову насмiшку.

— Читай не читай, грамотяко, все одно попом не станеш, — неквапливо виважує скотарчук насмиканi з чужих мудрувань слова, а далi задоволене б’є долонею по дерев’янiй цурцi, на якiй тримаються штаненята: — От погобiдав, так погобiдав, що й самому не думалось, не гадалось.

Я глузливо чмихаю:

— Чого тiльки не було на тому столi: i хлiба, i води, а цибулi якої, а хрiну, i навiть самої редьки!..

Петро зневажливо, як тiльки вiн умiє, рукою, очима i губами вiдкидає вищесказане i звертається наче не до мене, а до когось стороннього :

— Не дивуйтесь, бо що воно, бiдне, тямить у панському їдлi?

— Що, що? Ти аж до панського їдла допався?!

— Атож! — зверхньо напiвобертається до мене Петро i лiньки цiдить : — Чуєш, i борщ з товчениками, i качатину, i аж солодкi пундики їв.

— У снi?