Гуси-лебеді летять… (1963) - Сторінка 27

Обминувши в долинцi пiзнє волотисте просо, я вихоплююсь на шлях i одразу наздоганяю драбинчастий вiз горшковоза Терентiя. Зсутулившись, старий коливається на передку, а позад нього на помiсницi вмостились чорнi, як шпаки, дрiбнята з глиняними кониками в руках. Очi в коникiв великi, гриви пишнi, у вiнки позаплiтались, а хвости до самих копит дiстають; глянеш на таку худобину — зрадiєш i пожалкуєш, що не маєш її в себе. А дiд Терентiй щоразу над новою худобинкою мудрує, щоб звеселити нею i людей, i своїх онукiв, хоча сам уже й розлучився з радiстю: гетьманцi повiсили Терентiєвого сина. Тепер хоч i незахисно стало старому гончаревi на свiтi, проте вiн не розлучається зi своїми дрiбнятами, навiть їде з ними в далекi села ярмаркувати. Ну, а дiтям дорога завжди радiсна дивовижа.

На возi злегенька поторохкують червонобокi, в поливi миски, на днищах яких спочивають соняшники, квiти i сонце; перехоплюють вiтрець зеленкуватi i сизi, наче в них i досi не розтопилась наморозь, глечики; розкапустились макiтри i ринки, запишались горшки-двiйнята, що в них аж цiлий обiд понесуть добрим людям; дебелiють горловi горщики, в яких би вмiстився i я, i гончаревi скощавленi дрiбнята; цвiтуть бокастi куманцi, зачепленi кумедними п’яноокими голiвками баранцiв, мовляв, кумуватись, чоловiче, можна, та баранячої голови не напивай.

Окинувши оком усе це добро, я радiсно гукаю старому:

— Діду Терентiю, дайте коника!

— А батога не хочеш? — обертається до мене пропечений вогнем i сонцем гончар.

— А батога не хочу, — смiюсь я, посмiхається у пiваршиннi вусища гончар, i дружно пiдсмiюються гончаренята, смiх у них тоненький i сходиться водно, як двi ниточки. — Дасте, дiду?

— Пiдрости трохи.

— Еге, пiдрости! Це саме ви казали менi й торiк.

— Справдi казав торiк? — хитрує старий. — Певно, доведеться дати, коли пособиш крутити круг.

— Пособлю, ще й як!

— Тодi приходь завтра.

— А коника — сьогоднi?

— Теж завтра.

— I де ви будете стояти?

— На Королевщинi. Може, пiдвезти? — запрошує на вiз гудзукуватою рукою, в яку пов’їдалась глина.

— Та нi, боюсь, щоб вашi миски не потовкти.

— Хазяйська дитина.

— А ви думаєте!

Гончар знову посмiхається, а я, задоволений розмовою, попiд вiковими липами бiжу та й бiжу до села. М’яка тепла курява кущами виростає з-пiд нiг, а над головою ледь-ледь ворушиться вже прихоплене холодними свiтанками i ядерними росами листя. З шляху повертаю не до своєї хати, а на перетин вулиць, за якими в завулку дрiмає в бузку попiвський будинок. Назустрiч менi з дворища двома клубками кидаються гончаки, а найстарiший лемехуватий пес, нiби впаяний, незрушно стоїть на камiнних схiдцях i так вигавкуе, наче по командi вибиває у барабан.

З городу не бiжить — вихором вилiтає Мар’яна. Спiдниця з червоної баї кружляє навколо її легких босих нiг, у косах коливається патлатенька гвоздичка. Ось дiвчина махнула рукою, i на подвiр’ї спочатку стихає гарчання, а далi втихомирюється й барабан.

— Оу Михайлик до нас прийшов! — з такою радiстю говорить Мар’яна, нiби я її найближчий родич. I очi її, голубi, з сизим туманцем, лагiдно осявають мене, а руки поправляють мою сорочечку i картузик. Потiм вона зиркає на будинок i тихо питає: — Ти, може, Михайлику, їсти хочеш?

— Нi, не хочу, — я вiдчуваю, що червонiю, i вiдводжу погляд од Мар’яни.

— Не соромся, дурненький, — наближаються до мене чорнi вiночки вiй, а пiд ними лежить i глибока степова далина, i така добрiсть, яку повiк не забудеш.

— Я не соромлюсь, Мар’яно… Ти не подумай. Я вже обiдав, i так начасничився.. .

— Начасничився?-смiється дiвчина. — Ой горе моє: знайшов чим похвалитись. Тепер я веселiю:

— Таки є чим: у нас головки часнику прямо як у мене кулаки.

— Аби ще сало було до нього.

— I сало в нас е борщ затовкти.

— Чом не багачi, — жалiснiє Мар’янине обличчя. — Тебе мати до мене прислали?

— НI… Я сам прийшов.

— До кого?

— До тебе, Мар’яно.

— Справдi? — знову щирою радiстю береться дiвоче обличчя. — От молодчага! А я оце нещодавно подумала й зажурилась собi: хто мене згадав i перед святом провiдає? Рiдня ж моя далеко-далеко живе, —посмурнiла i зiтхнула дiвчина, i куточки вуст її стали журнi. I чого тiльки веi кажуть, що вона нiколи не печалиться?

— Мар’яно, я щось маю до тебе, — не знаю, як i почати про своє.

— То кажи!

— Ти це можеш знайти менi якусь книжку?

— Комусь на куриво чи собi читати?

— Собi.

— Ой, не можу тобi, Михайлику, запомогти: пiп усi книжки, як невiльникiв, замикає, — смутнiє дiвчина, i смутнiє в її косах червона патлатенька гвоздичка.

— Як невiльникiв? — повторюю я.

— Якби не замикав, то я крадькома iз самого вогню винесла б тобi… От горенько, та й годi! I чим тiльки пособити моєму Михайлику?.. Правда ж, ти мiй? — Уже веселiють очi, уста i всi три ямки Мар’яни.

Я нiяковiю, не знаю, що сказати, i перестуцаю з ноги на ногу.

— Та ти не журись, перечасуй без книжки, а я щось залукавлю на радiсть попу чи попадi.