Гуси-лебеді летять… (1963) - Сторінка 28

Мар’яна, смiючись, хапає мене за руку, i ми вже навзаводи бiжимо до просторої попiвської кухнi. Тут чисто, як на Великдень.

В коцюбнику, перевертаючись, граються котята, на лавi попискує тiстом забучавлена дiжа, а з панського мисника так пахне солодкими стравами, що у мене одразу йде обертом голова, а всерединi прокидається голод. Мар’яна метнулась до мисника, вихопила з якоїсь блакитної, у лiлеях, посуди пундики, посиланi справжнiм цукром, i почала запихати в мою торбину.

— Потiм з’їсиш собi. Смачнi — сама пекла, сама й хвалю! I почекай мене одну хвилинку. Вона змовницьки приклала пальця до рота, припала вухом до дверей, що вели до покоїв, i одразу зникла в них. Незабаром повернулася, таємнича й радiсна, крутнулась на мiсцi, — цього тiльки й треба було котятам — вони одразу ж повисли на її спiдницi.

— Вас тiльки й бракувало менi! — Мар’яна обережно вигойднула причеп у запiчок i тодi стала передi мною. — Михайлику — вкрала!

— Що? — холону вiд радiсного здогаду.

— Ось! — дiвчина напiвобертається, дiстає з пазухи книгу в крамних палiтурках, урочисто подає менi, а очима пантрує на дверi. — Хай попошукають тепер її!

— Спасибi, Мар’янко, велике спасибi, — беру книгу, не знаючи, як i де її заховати.

— Нема за що. Вчися, Михайлику, вчись, дорогенький, може, хоч ти не будеш таким темним, як ми. А вивчишся, не понехтуй нами, — зiтхає наймичка, махає рукою перед очима, наче вiдганяє од них печаль, i переводить погляд на книгу. — І за скiльки ти можеш її вчитати?

— Та за два днi й прочитаю.

— За два днi? — дивується Мар’яна. — А я, певне, за все життя не вчитала б. I що там тiльки пишуть мудрi голови? Прочитай менi, Михайлику, хоч тронiчки, — Вона, прислухаючись, бере сiнешнi й покойовi дверi на клямки, а я розглядаю книгу, i менi мерхне в очах.

— Що таке, Михайлику? — перелякалась Мар’яна. — Ой, це, може, з неподобством? — Дiвчина, щось згадавши, шарiє i вишарпує книгу з моїх рук.

— Ти чого, Мар’яно? — потискую в подивi плечима.

— А чого ж ти таким став, коли заглянув у неї? — обережно погортала кiлька сторiнок.

— Бо вона не по-нашому написана, — беру книгу i дивлюсь на чуже, незрозумiле письмо.

— Не по-нашому? Оце удружила тобi! — похитала головою Мар’яна. — Хто ж його з мужицькою грамотою добере, як цi книги пишуться? — Вона замислюється, а далi рiшучiе: — Ну, ти не смутнiй! Догнав не догнав, а побiгти можна. Пiдемо зараз до панича i попросимо в нього наську книгу.

I от ми обоє стоїмо в просторому покої перед великим (на ньому й спати можна) столом поповича; його нещодавно революцiя витурила з якогось київського iнституту. Головешкуватий, вислоносий панич уважно вислухав Мар’яну, пiдвiвся i довго примiряється до мене темним з насмiшкуватою вологiстю оком, зупиняє його на моїх ногах, i я починаю соромитись їх, брудних, порепаних i подряпаних стернею, починаю соромитись свого незугарного полотняного одягу i торби, що пропiкає мою спину попiвськими пундиками iз справжнiм цукром.

— Так-так, хочеш дуже розумним стати? — нарештi, питається попович.

Я чую пiдступнiсть, насмiшку в його запитаннi i тихо вiдповiдаю:

— Хочу щось почитати.

— Тепер усi чогось хочуть, навiть ось така дрiбнота, — вцюкнув мене словом i пропiк очима панич, а далi пiдняв голос на Мар’яну: — Можеш, дiвко, йти до своєї роботи! Чи ти її всю переробила?

— А хто її усю переробить?.. Прощавай, Михайлику, — пiдбадьорює мене очима i високими здивованими бровами. — Панич неодмiнно дасть тобi гарну книжку.

Мар’яна, красиво погойдуючи станом, вививається з кiмнати i вже з-за напiвпрочинених дверей перекривлює поповича. Я мало не пирснув од смiху, але в цей час рiвно входить в старому пiдряснику сивогривий батюшка. З-пiд його пiдрясника видно штани, i це мене дуже дивує — чогось досi я й подумати не мiг, що попи ходять у штанях.

— Ось, тату, нi сiло нi пало, маємо собi нового читальника, прошу любити i жалувати, — каже батьковi син, i вони обоє починають смiятися.

Я печу раки i мовчки стою на одному мiсцi, каючись, що прийшов сюди. Сором, затятiсть i гордiсть змагаються в менi, а до очей зрадливо пiдкочуються сльози. Я нiколи не був скиглiєм, терпляче зносив i батiг, i хлудину, i запотиличники, а це так заболiло i допекло.

Враз батько з сином заговорили не нашою мовою, ще оглянули мене, наче малого грiшника, потiм панич розчинив широченну шафу, i я побачив перед собою цiле багатство в потемнiлому золотi, срiблi, ремiннi й звичайних палiтурках. Аж не вiрилосй, що в однiєї людини може бути стiльки книжок; бери з них розум i радiсть i не печи когось, що й одної книги не має. Попович, щось мугикаючи, довго перебирав їх, нарештi, дiстав одну з тонших, здмухнув з неї пилюку, показав поповi. Той знизав плечима, здивувався, але нiчого не сказав.

— Ось маєш дуже вчену книгу — набирайся розуму. Прочитаєш — принесеш! Тiльки не зашмаруй її — перед читанням руки вимивай! — ткнув менi книгу попович.

Якось вичавивши кiлька слiв, я вибираюся з попiвських покоїв. На камiнних схiдцях мої ноги вiдразу оживають, а вiд серця й очей вiдлягає гiркота. Я пiдстрибую i м’ячем вилiтаю iз двору. Навздогiн лунає смiх поповича, запiзнiле валування гончакiв i старого пса…