Гуси-лебеді летять… (1963) - Сторінка 29

— Свят, свят! Чи за тобою, сину, сто вовкiв гналось, чи щось димiлось пiд ногами? — занепокоєно стрiчає мене, захеканого, на порозi мати.

Я гордо пiдiймаю вгору книжку i кажу тiльки:

— Бачили?

— Доп’яв-таки десь? Напевне, через твої походеньки нiде собаки не мали спочинку? — мати заспокоюється, поблажливо з’єднує на грудях руки i, прислухаючись до своїх думок, похитує головою.

Що їй думалось тодi, моїй сiльськiй босоногiй Ярославнi, перед людянiстю, скромнiстю i мудрiстю якої я й досi схиляю свою, вже посивiлу голову. Не знаю, як би склалась моя доля, коли б бiля неї не стояла, мов благання, моя зажурена мати. Я й досi чую на своєму чолi, бiля свого серця спокiй i тепло її позазiлюваних, потрiсканих рук. Може, тому його й було так багато, що воно трималося не на поверхнi, а в глибоких шпаринах материнських рук…

В першi роки пiсля революцiї страшнi нестатки впакували нас у стару дiдiвську клуню. Тут ми якось обладнали голодрабську хижку на двоє пiдслiпуватих вiконець. Щоб вони здавались кращими, перед ними мати посадила малину, а взимку в мiжвiконня клала кетяги горобу. Чого в цiй хижцi було багато, то це диму i цвiркунiв.

Оця бiсова худоба, здавалось, позлазилася з усього села на наше убозтво i кiлька рокiв без угаву пиляла на своїх цвiркалках, а ночами ордою нишпорила по всiх усюдах. Вiд неї ми ховали хлiб на горищi, а люди нам раяли пiти до одного ворожбита, що умiв виводити всяку нечисть.

Нескоро батько отягнувся на стару корiвчину, яку поставив у засторонку бiля хижки. Прокидаючись уночi, я часто чув за стiною глибоке i сумне зiтхання, спочатку лякався, а потiм знову спокiйно засинав. Та недовго побула у нас корiвчина. Коли я закiнчив сiльську чотирирiчку, батько вирiшив вiддати мене в науку до глухого i скаженого шевця, який умiв не тiльки переводити ремiнь, але й знав, як переводити красу i здоров’я своєї великоокої i покiрної, як богоматiр, дружини. Швець був упевнений, що коли чоловiк жiнку не б’є, у неї утроба гниє.

Моя мати муром стала мiж мною i шевством. Вона благала, сварилася, плакала, ночами не спала i батьковi не давала спати, наполягаючи, щоб вiн оддав мене вчитися далi — у школу селянської молодi, що була за двадцять верст од нашого села.

— Коли б ти була трохи розумнiшою, то я б тебе недотямком назвав, а тепер уже й не знаю як! — гнiвався батько. — 3 яких статкiв я його вчитиму, коли таке убожество обсiло нас? Якби можна було руки вiддати пiд заставу, вiддав би до останнього пальця, а сам би пiшов по ярмарках за жебрацьким хлiбом.

— Ти ж сам бачиш, Панасе, як вiн аж тремтить за наукою. Зроби щось, Панасе.

У батька од безсилля i злостi повивались намороззю очi, а в жилах на скронях бiльшало кровi.

— Хоч ти мене живцем не пиляй. Що я можу зробити, коли, де не стану, на злиднi наступаю.

— Тодi продай, Панасе, корову.

— Корову!? Ти що?.. — У хижцi одразу стало тихо, бо хто не знає, що таке корова у бiднiй селянськiй сiм’ї? Навiть мати примовкла…

Згодом батько змирився, що йому й далi доведеться вбожiти — продав корiвчину, а я пiшов учитися…

Та це було потiм. А поки що в моїх руках попова книга. Щоб не схопити "басурмена", я старанно мию руки, витираю десятчаним рушником i вже тiльки тодi, смакуючи, розгортаю палiтурки.

— "Космографiя", — читаю вголос незрозумiлий заголовок, перегортаю сторiнку i на другiй, помiж нашими лiтерами, бачу багато чужих i якихось незрозумiлих значкiв. Радостi як не бувало. Але я пригадую слова, що це дуже розумна книга, i, шкутильгаючи, затинаючись, починаю з усiх бокiв пiдбиратися до її трудного розуму.

Iдучи на поле, я вже з гiркотою поклав у торбу "Космографiю". Мати помiтила, що зi мною щось не те, i занепокоїлась:

— Може, тобi в попа бiблiю дали? То зараз же занеси її назад… — Моя мама десь чула, що найрозумнiшою i найтяжчою книгою в свiтi є бiблiя: дочитаєш її i, гляди, повилiтають клепки з голови.

— Не бiблiю, а космографiю.

— Космографiю? — перепитала i заспокоїлась мати. — Ну, тодi читай.

Добре їй було сказати "читай", а от як менi вчитати ту космографiю? До вечора моє чоло морщилось над цiєю книгою, наче дядькiвський постiл, та щось второпати нiяк не вдавалося. Одначе все-таки збагнув, скiльки i яких є планет i яка вiдстань од землi до мiсяця i сонця, але незрозумiлi значки, лiтери i такi слова, як синуси, тангенси, астрономiя, метеорологiя, космологiя та й безлiч iнших, доводять мене до гiркого розпачу.

Надi мною кружляли далекi планети, про iснування яких я не знав до сьогоднiшнього дня, а перед очима розпливались туманнi слова, що ховали од мене великi таємницi.

Приголомшений велемудрою наукою, я пiдводжуся з охололої стернi. На полi так само гнеться над плугом орач, так само вiтряки намотують на крила бабине лiто i час, але вже небо за ними не має нi кiнця нi краю, i скiльки не йтимеш до нього, воно буде вiдходити од тебе… А де ж та дорога, що єднає небо й землю та й бiжить собi помiж зорями? Про неї я знав, як тiльки зiп’явся на ноги…