Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 116

— Чого, сину?

— Чи воно коли буде правда ва світі? чи, мабуть, ніколи не буде?!

— Господь його знає, сину. Коли більше буде отаке заводитись, як тепер, то певно, що й тії не стане, яг тепер є…

— Ні, мамо… Видно— ніколи не було тії правди… ніколи й не буде! Не заводилось би таке, коли б вона була…

Мотря нічого не одказала. Чіпка знявся, знову вийшов з хати та проходив по надвір’ю мало не до світа білого.

На другий день поїхав Чіпка до тестя. Теща й жінка’ стріли його перелякані. Вони повели його у колись Галину хатину. Явдоха щось довго-довго шептала йому, ламаючи руки. Вона була, як полотно, бліда-перелякана. Галин погляд світився тяжкою мукою. Прикро й глибоко дивилась вона на чоловіка, немов казала: «0н, бачиш!»

Чіпці, одначе, було тепер не до того. Побалакавши нишком з Явдохою, він пішов у світлицю. Звідти доносилось до них страшне стогнання. У світлиці на ліжку лежав Максим, перегнувшись удвоє. Раз поз раз з грудей у його виривались тяжкі «охи», раз поз раз він схоплювався руками за перегнуту спину. Його мучений вид уразив Чіпчине серце— аж забігала мишка… Явдоха підступила до недужого.

— Максиме!— обізвалась вона.

— О-ох!— одказав Максим, важко зітхнувша.

— Чіпка приїхав.

— Тату! здорові були,— привітавсь Чіпка, підступівши до ліжка.

— Ох-о-ох!..

— Чого се ви?..

Максим несамовито скрикнув— і схопився обома руками за спину. Скривлений у рота вид показував страшні болі. Він похлинувся, закашлявся… Забулькотіло в грудях; Максим виправивсь, тріпнувсь, розкрив широко очі, провів ними хижо по всіх… То був останній погляд— погляд наглої смерті… Явдоха мерщій накинула на вид чорний платок.

Як підняли платок,— Максима уже не було… Мука застигла у його на лиці, виглядала широко розкритим, скривленим ротом, витріщеними очима…

Галя глянула— і скрикнула… «Умер!.. умер!..»— кричала вона не своїм голосом, вибігаючи у кімнату і кидаючись на ліжко лицем у подушки.

Чіпка зиркнув— і затрясся… Він ніколи не бачив такого страшного, холодного погляду. Перед ним війнула друга смерть— бабина. Там— тихо, наче забуваючись або засипаючи, упокоювалась добра душа. Тут— з страшним болем, муками та прокльонами покидала вона землю… Голова в Чіпки закрутилася, зачуманіла. Він закрив на хвилину очі і опустив бліде лице на груди…

Одна Явдоха якось видержала. Вона знову прикрила чорним платком Максимову голову, сіпнула Чіпку за рукав і вийшла з ним з хати, боляче стуляючи очі, з котрих туга ледве видавила дві сльозини…

А в Гетьманському пани раділи, що по їх сталося. Вибори утвердили, а на Чіпчину жалобу через справника послали одказ.

Ось одкрилась і земська рада. На раду прибули одні пани: селяни не поїхали. Одні, як Лоза, через те, щоб не чути такої бридкої лайки та ганьби, яку вони чули од станового на виборах; а другі не поїхали— за возовицею. Саме хапалися з нею, бо дощі— як затялися: щодня та й щодня… Радили раду одні пани…

Через тиждень чутка про ту раду оббігла цілий повіт. Перш усього розказували, яке велике жалования положили членам в управі; потім того жалілися на якийсь чудний налог з землі: у кого її більше, той платить менш, а в кого менше, з того й бери; далі хвалилися, що

шляхи, греблі й містки будуть рівняти, гатити й лагодити «натурою», тобто мужичими руками…

Чіпці тепер не до того. Його заклопотали хатні клопоти. Треба було тестя поховати, поминати, худобі його порядок дати. Чіпка викрутився цілий місяць, як муха в окропі: ніколи було дослухатись, що люди говорять.

На Параски у Гетьманському ярмарок. Упоравшись коло хазяйства, Чіпка поїхав. Перше-на-перше зайшов в управу. Як же почув, що така біда з ним,— як сто зміїв разом ужалило його серце! Не розпитуючи, як, що, за віщо,— від злості він не міг слова вимовити,— вийшов неборак з управи, наче вчадів… Голова ходила ходором, кружала, боліла; у висках— як хто молотком стукав; у очах— жовто, чорно; а в ушах— пищало, стогнало, вило… Щоб хоч трохи очуматись, він пішов походити по ярмарку. Ходить поміж возами, попід крамницями— роздивляється, слухає… Тільки й речі, тільки й мови, що про земську раду, про налог!..

— Знаєте?— питає, усміхаючись, один великопомісний панюга другого.

— Знаю, знаю…

— Синок не уступить батюшці…

— Та кий біс, не то він? То все— Шавкун з Кряжовим… От голови!!

— Ото їм— всесословність! Хотіли рівноправності— оце їх і порівняли… А то справді— всяка наволоч дере ніс угору… Нехай же тепер знають!

— Оце самоуправа!!— запихкавшись, з переляканим видом, стрічає мілкопомісний панок сусіду.— Чули про налог?

— Де ж не чути? Добре далеко розходиться, а лихе— ще далі…

— Оце так!— підскакує третій полупанок.— Цього ще не було, щоб без сорому, прилюдно, у вічі казали: хто має на десять рублів,— з того бери руб; а хто на тисячу— копійку! А тепер, при самоуправі, діждали…

— Їм що?— четвертий каже.— Вони собі повбирались в управу, лущитимуть з нас грошики— та й ні гадки!..