Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 113

Шавкун— битий жак! Недарма він посивів, сидячи над бумагами. Він метнувся сюди-туди; як той павук, сплів, розкинув сітку; ловив кожне слово, яке йому треба… Нічого сам не натрапивши, він повернувся за порадою до свого давнього приятеля Чижика— секретаря в суді. «Чи не було чого, братику? чи не судився він?»— допитувався Шавкун. Чижик понюхав табаки, чхнув, приставив пальця до лоба, подумав хвилин з п’ять та й поліз у шафу з старими ділами. Перекинув одно, перевернув друге, заглянув у третє, у п’яте, в десяте, натрапив слід, піймав ниточку— та разом з Шавкуном дійшли і до клубочка…

— Найшли!— ускочивши в управу, скрикнув Шавкун, подаючи «дело об покраже пшеницы в коморах помещика Надворного Советника Василия Сем. Польского и о прибиении сторожа Деркача».

Члени пороззявляли роти, повитріщали очі. Шавкун перечитав діло, по котрому «солдатский сын Варениченко оставлен в подозрении». Управу обняла радість, мов кожному з членів прибуло від того щастя. Як на те в городі лучився Дмитренко. Його закликали в управу, зачинились, довго балакали. Усі вийшли, усміхаючись.

Чіпка нічого того не знає. На маковія поїхав у Хамло на ярмарок та вернувся аж перед спасом. Того самого дня, як він вернувся додому, заїздить до його Дмитренко, розказує діло, радить самому заздалегоди тікати з управи.

Чіпка як почув про діло,— мов хто його обухом лигнув по голові. Сором, досада, злість— усе разом прилило в його голову, мутило його кров, гамселило у висках, заходило жовтими й чорними кружалами у віччю… Сам він поблід; руки тряслися… Він почував своїм серцем, що це вертається за ним давнє, простягає до його руки, хоче його схопити, обняти… Щоб себе не видати, він скочив з ослінчика, де перед тим сидів, став ходити по хаті, блудив мутними очима по стінах… Одна думка обганяла другу; одна одну випереджала, наче гралися наввипередки; він хотів на бігу піймати хоч одну з них; вони од його тікали, зникали, одні тільки краї їх на одну хвилиночку мелькали,— поки не злилися у одну думку: як-не-як, а живцем не податися в руки!

Дмитренко, як мара та, сидів над його душею, чигав, як шуліка, коли Чіпка пристане на його раду— сам «вийде в одставку».

— Коли б мене на шибеницю вели та сказали: як подасись сам, помилуємо,— я б і тоді не послухав!— скрикнув Чіпка.— Хто скаже, що я чоловіка вбив?.. Може, вони на своїм віку десятки, сотні на той світ позагонили… А тепер шкода: нема волі?.. Тепер завадило— усі рівні?.. Я людям служу… мене люди вибрали… мене люди й скинуть!

Поїхав Дмитренко ні з чим.

На другий день летіла од предводителя до губернатора бумага.

Через день привезла стахвета од губернатора приказ: «устранить гласного Варениченка по неблагонадежности».

Упала ця вістка, як грім, на Чіпчину голову… «Це гірше крадіжки, розбою!— думає він.— І назви цьому немає… Там— пройшов, узяв— і нема… видно, чого нема!.. А тут— усе є… і добро зосталося, і сам зостався… То що з того, що зостався?.. Коли твою честь украдено… душу твою обезславлено… Та ні! не буде сього…

Ми ще поміряємось… Ще побачимо— чий батько старше… Не той тепер вік… часи тепер не ті… не ті люди!..»

Запрягає Чіпка коней, їде в Гетьманське. Не поганя— жене коней; не везуть вони— мчать— та прямісінько до Пороха в двір.

Перемінився Порох з того часу, як його бачив Чіпка: постарів, захирів, опав. Колись кругле обличчя розтяглося уздовж, осунулось; щоки пообвисали; очі помутніли; руді вуси посивіли; сам згорбився, труситься… Оже пізнав він Чіпку; пізнав і його Чіпка. Привітались, як давні приятелі. Почула Галька чужого чоловіка, увійшла в хату, подивилась на Чіпку і вийшла мовчки. На ній— лиця було не знать, так вона схудла, аж почорніла…

Перше всього послав Чіпка за горілкою: побігла чорномаза дівчинка, Гальчина дочка. Порох зрадів горілці і випив підряд аж три чарки. Тоді Чіпка похваливсь йому своєю пригодою. Не втаїв він нічого: розказав, як Дмитренко намовляв перед виборами людей у Пісках: розказав, як крутив усом на виборах; розказав, як пани намовлялись не пустити мужиків в земство, які були вибори… Сказано: нічого не втаїв гострий язик ображеного Чіпки.

Гаряча мова розпалила гарячу кров Порохову; засвітив огонь у його старих очах— і він написав Чіпці жалобу. Хоч тряслася рука старого писаки, хоч бризкало перо, одначе з-під його отрута на папері зосталася… Вилив Порох у жалобі всю свою злість, що накипала довгі роки: обписав, оцерклював старий ябеда панів Польських так, що аж сам трясся, читаючи Чіпці жалобу.

Чіпка заплатив йому добре, подякував, одвіз жалобу на пошту, а сам поїхав у Піски.

Минув тиждень. Ні чутки, ні вістки!

Був великий бенкет у предводителя. Настягалось гостей сила. До самого білого світу пили, гуляли, у карти грали; один перед одним новиною хвалилися; раділи, що «хама» з управи вижили…

Світом задзеленчав дзвоник повз будинок Польського— і на хвилину сполохнув веселе гульбище. Дехто навіть зазирнув у вікно, та з освіченої хати нічого не побачив; тільки чуть було, як застугоніли колеса, проминаючи будинок…