Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 111

Прибули й прості гласні, хоч і не всі. То все були козачі писарі та голови; один Чіпка з Лозою ніколи ще не знали ніякої служби. Між гласними-селянами можна було помітити двох кріпацьких старшин: один— з Пісок, другий— з Рудки.

Пани собі гомоніли у горницях; крики та реготи доносились з хати на улицю. Селяни, поприїздивши на обивательських шкапійках (дехто привіз разом і подушне), розташувались коло будинку, нарізно од панських карет. Хто сидів під возом, хто під горницями: кожен ховався од душної спеки, що несамовито пекла-палила. Оддалеки козацької старшини сидів під горницями й Чіпка, рядом з Лозою, недалеко від рундука. По праву руку— кучери панські, по ліву— «п’явки людські», як колись Чіпка обзивав сільську старшину. Йому було тепер якось ніяково… Кучери позлазили з козел, дехто підійшов до знайомих гласних; балакали то про се, то про те; хвалилися урожаями, жалкували, що прийшлося такий гарячий час прогаяти. Чіпка сидів мовчки, слухав, та чи й чув що. По виду можна було помітити, що його голову клопотали неабиякі думки. Перервав їх Дмитренко своїм зичним голосом.

— Гей, ви!— гукав він з рундука на гласних:— сюди йдіть! Гласні підійшли під рундук, поскидали шапки. Тільки один Чіпка з Лозою, як сиділи, так і зосталися.

— А скільки вас?— питає становий.

— Та скільки ж?— обізвався передній, волосний писар, скинувши очима на купку товаришів-гласних.— З нашого стану— три, та з вашого— п’ять, та двоє— з Свинок… Оце й усі!

— Ага, бач, Никифор Іванович… Здорові!— кивнув становий головою Чіпці.

— Доброго здоров’я,— одказав, підводячись, Чіпка і зняв шапку.

Лоза за ним устав, скинув і собі шапку.

— А що ж це ваші сюди усякої наволочі понасилали?— питає Чіпки становий.

— Якої наволочі?— зиркнув Чіпка та, трохи спустивши голос, додав:— перед богом усі рівні…

— То ж перед богом, а тут— перед людьми…

— Та й перед людьми— все одно… Усе-таки сміливіше, як свій коло тебе… А то: ви собі у будинок позалазили та й балакаєте у холодочку, а тут— печись на сонці…

— Хто ж вам велить пектись? Узяли б та й увійшли у коридор.

— Спасибі. Що громаді, те й бабі.

— А ви, капустяні голови!— покинувши Чіпку, повернувся становий до козачих гласних.— Це вже ви нам одну капость зробили?! Чого ви сюди поприлазили? Що ви тямите?.. Ну, що ти, Свербиносе, тямиш?..— визвірився Дмитренко на червонопикого, товстого козачого голову, од котрого так і несло горілкою.— Кис би собі у Хайки в шинку… Ні, у гласні преться!.. Або ти, Ступо? Жінчиної тіні боїться, до ладу не вміє слова вимовить, а теж— і собі між люди… у гласні!!

Ступа й Свербиніс мовчали. Потупивши у землю очі, вони й не глянули на станового. Він кинув їх та до кріпаків:

— А ви, недобитки?.. Ще й вас тут не ставало?! Давно з вас шкуру злупили?.. А тепер— думаєте, що й ви пани?!

Стара виразка, розкорписана нечистими руками, защеміла у Чіпчинім серці. З-під насуплених брів засвітив гострий погляд,— то окидав він ним станового, то позирав на людей, що стояли мовчки, як до землі прибиті.

— Чого вам од нас, добродію, треба?— запитав Чіпка сердито і зиркнув на Дмитренка.— Хіба ми до вас приїхали?.. Нас громада прислала, ми громаді служимо…

— Та я про вас нічого й не кажу,— спустивши униз голос, заговорив становий.— Ви чоловік торговий: всюди буваєте, людей, світа бачили— де треба, до ладу й своє слово скажете… Я про вас не кажу! З вас гласний, то таки гласний… А то— що?— Дмитренко з огидливістю глянув на останніх гласних.— Пхуу!.. Та тепер уже не переміниш… Глядіть ще— не повибирайте й в управу своїх!.. Чуєте?

Гласні мовчали, мов не до них річ.

— Слухайте,— почав становий:— дивіться на мене… Як крутну правого вуса— клади направо білет; а крутну лівого— наліво… Глядіть мені!

Кажучи останнє слово, Дмитренко погрозив пальцем, повернувся, грюкнув дверима перед самим носом у гласних та й скрився у коридор.

— Бач, який гострий!— обізвався Ступа— Мов над дурниками… Ні, стій! А ми так, братця: він нам правого вуса, а ми— наліво… Нехай дудика з’їсть!

— Це напасть, та й годі!— каже якийсь писар.— Швидко нашому братові за ними нігде буде місце знайти…

— А нашому братові,— увернув грізно Чіпка,— треба стерегти свого брата, а не тільки про себе думати.

Він мав ще щось сказати, та тут їх позвали у горниці.

Посеред довгої й широкої зали стояв довгий стіл, засланий червоним сукном, облямованим золотою гальонкою, з золотими китицями… За столом, на покуті, сидів предводитель. По праву руку од його— Данило Павлович Кряжов, потомок того самого гетьманського полковника Кряжа, що уславився ні боями, ні походами, а тільки тим, що, як прикріпляли до землі підсусідків, він прикріпив нетрохи своїх далеких родичів, а разом з ними брата й сестру рідну… або й не він прикріпив їх, а його жінка— та сама пані полковниця, що людям черевиками очі й зуби вибивала… По ліву руку од предводителя сидів Шавкун— городовий гласний. До його предводитель знай нагинався, а він йому шептав щось на ухо. Кругом столу обсідали другі гласні— горожани й земляни. Тут було ціле «сонмище», ціле кодло Польських. Тут були Совинський, Кривинський, Гаєцький, Митіль,— не було тільки одного Макухи: Порох таки його доїхав своїми ябедами: він тепер був під судом, без місця. Між горожанами можна було побачити Лейбу Оврамовича, орендаря пана Польського, а рядом з ним отця Дмитра, благочинного, що так менджував просительськими книжечками, як Дмитренко кіньми,— за що, кажуть, не раз і судився в консисторії. Дмитренко, як не гласний, сидів окремо, між панами, котрі приїхали подивитись на нове диво. На всю хату тільки два порожні стульці зосталися, та й ті, мабуть, дожидали когось з панських гласних. Чіпка сміливо опустився на один; за ним Лоза— на другий. Пани гласні ззирнулися. Хоч наші дукачі були у добрих синіх жупанах, а все-таки така незвичайна сміливість колола панські очі. Для останніх гласних-селян не знайшлося місця за столом: прийшлося спинами підпирати стіну.