Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 110

— Ще нами трохи правили!— трохи кісток не виправили… А це ще якусь нову управу видумали,— міркував, мов сам до себе, староста.

— Не можна ж так народ оставити… Ось, мов, вам воля: робіть, що хочете, як хочете… самі правтесь, самі й розправляйтесь,— каже писар.— Адже такий би розгардіяш пішов, що й…— писар почухав потилицю.

— Так, так,— піддакує голова.— Народ— що? От ваш і… давно таку бучу збили, що хоч з села збігай? Не прав таким запеклим людом— він тобі село переверне!

— Ага-га-а… Тепер же я знаю, що це воно буде, умішався староста.

— Кажи!— старшина йому.

— Бач,— патякає староста:— недурно вони так усилковувались, щоб люди землі брали… аж воно на й вийшло! Їм ще хотілося поводити нас на уривочку…Хоч вам цар волю й дав, так земля ще наша… платіть за неї викупні… а ми розкинемо розумом та ще щось придумаємо… От і придумали— земське… То викупні платили, а це ще— земське! Так скажемо й громаді: на земське ще заробляйте!…

Тут вони дійшли до кріпацької волості. Старшина й староста одрізнилися, пішли у волость, а голова з писарем повернули у другу вулицю— до голови.

Уранці на майдані, коло козачої волості, зібралась у купу козача й кріпацька громада. Дмитренко приїхав на Чіпчиних конях, прочитав указ, розказав— кого вибирати: заборонював «сіре мужиччя» у гласні «перти», радив панів, котрі «усе знають й усе, що треба, зроблять»; похвалявся навіть, що як повибирають «мужву», то щоб начувалися… Громада слухала мовчки. Становий ще раз обернувся, ще раз раяв вибирати панів, попрощався з Чіпкою, моргнув йому— може, й він у гласні, сів на обивательські коні, покотив з Пісок. Не вспів він од’їхати, як громада загула:

— То це так? усе панів та й панів!.. Ще вони нам не ввірились?— гукали кріпаки.

— Толкуй, дурні!— гримає на них козачий писар.— А хто ж в управі робитиме… ви, чи що? Хіба хто знає, яка там робота?

— То наймемо такого розумного, як ти, то й робитиме,— кольнули його кріпаки.

— Та воно так… Тільки хто його знає, що там за робота…

Довго ще йшла розмова між громадою й писарем. Довго слухав Чіпка мовчки. Громада розписувала темними кольорами панів; писар— хоч не оступався, а все-таки стояв на тім, що без панів нікому буде діла робити, що діло невідоме, що у гласні треба вибирати притьмом панів…

— А моя рада,— не видержав Чіпка,— така: який не є хазяїн, а все краще від наймита… А що те земство невідоме, то воно кожному невідоме… Не було його,— не знали й пани. Оже на те бог чоловікові й розум дав, щоб всього дійти.

— Правда, правда!— гомоніла громада.

— Пани вами, люди добрі, й так довго правили… поправтесь ще самі! Все-таки своя рука— владика. Вони не поклопочуться за те, щоб усім було добре… Всяк за себе… А у нас же вони ще й родичі усі… Один одного стережуть. Ось цей… (Чіпка ткнув пальцем у той бік, куди поїхав становий…) у мене хліб-сіль їв, а за панів руку тягне…

— Еге ж, еге… Вони— як ті свині: одно за одного,— гула громада.— Коли ж так— шабаш, братця! Годі їх!.. Дивись— бісове зілля: його з огорода, а воно таки в огород! Хоч у гласні їм, коли людей нема… А дзуськи!

Розійшлася громада. Вернувся Чіпка додому радий, Що довелося направити громаду на добру стежку. У його серці закльовувалось щось нове: йому хотілося, щоб громада його послухала; у голові промайнула думка, що він порядкує на громаді, веде її уперед, усіма верховодить… Давнє забулося, мов його й не було ніколи: він тепер отаманує на громаді…

— Коли б то, Галю, послухали моєї ради,— каже він уночі жінці,— увірвалася б їм нитка! І він ще довго розказував Галі, як він буде людям служити… Галі й самій становилось якось гарно на душі, що її чоловік

заробив таку людську повагу.

А в Чіпчинім серці уже ворушилося бажання верховодити, пекло його, виривалось наверх у думці, у слові… Чіпка з ним носився, як з нахідкою. Кого не зустріне, з ким не забалакає,— та все про земство, про вибори. Немає й речі другої. Радить кожному себе стерегти, громаду, а не даватись знову панам у руки.

Рада його взяла своє. Через тиждень прилетів у Гетьманське посередник Кривинський та прямо у предводительську канцелярію, де мала бути управа.

— Пропали ми… мужики наших б’ють!— скрикнув він, забув і поздоровкатись.

— Як саме?— схопившись, мов опечений, скрикнув завжди тихий Шавкун— і оторопів.

— У Пісках— не то з наших— ні одного дворянина.

— Значить, і Дмитренка не послухали!..— ледве вимовив Шавкун та, мов хто на його відро холодної води вилив, опустився на своє місце, підпер рукою голову— затих.

XXVIII

СТАРЕ— ТА ПОНОВЛЕНЕ

Випав удушливий день саме серед гарячої пори жнив. Сонце стояло над головою, як сковорода, розкалене та наче огнем пекло. Пшениця осипалася: люди не вспівали вхопити. Під такий час кожна хвилина дорога селянинові. А тут— кидай свою роботу, їдь у

гласні!

Пани поз’їздилися. У Гетьманському, коло нового будинку пана Польського, стояли у три ряди карети, брички, натачанки. Поприїздили не тільки гласні. Багато наїхало з повіту й так собі цікавих панів подивитися на нове диво та послухати, що то за земство.