Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 109

Дмитренко скинув очима на Галю.

— Це, мабуть, ваша жінка?

— Моя,— одказав Чіпка.

— Гарну дочку викохав Гудзь! Недаром він її на запорах держав… Хорошу…Коли б був знав, проламав би запори та вкрав.

Галя почула це, засоромилась, прихилила двері.

— Галю!— гукнув Чіпка:— чого ти тікаєш? Боїшся, щоб Петро Йванович, бува,не вкрали?.. Не бійся, я не дам.

— Я й сама не дамся,— одказує Галя, висунувшись з кімнати.

Тут саме знадвору забрехала собака.

— О, та ви, мабуть, справді боїтесь, що собачню позаводили,— жартує становий.

— Та в нас всього одним одна Мушка,— одказала Галя, зашарівшись.

На сім слові у хату вступила бідненько зодягнена дівчина,— та, бачачи, що не туди попала, стала мовці у порога.

— Здорова!— привітав її Чіпка.— Чого ти?

— До тітки Мотрі,— одказала, засоромившись, дівчина. Мотря почула, вийшла з кімнати, поклонилася низенько Дмитренкові, сіпнула нишком за спідницю дівчину та обидві вийшли у сіни. Незабаром Мотря назад увійшла, а дівчина пішла з двору. То була головина наймичка: її послали нишком довідатись— чого становий приїхав. Галя тим часом у кухні ставила самовар. Сонце заходило. Останній погляд на прощання з землею воно посилало у світлицю, де сиділи, мов давні приятелі, становий— на покуті, багатир-козак— навпроти, на ослоні. Розмова не клеїлась: перескакувала з одного на друге, як скаче легенька борона по груднястій ріллі. Галя подала чай. Заходились пити. Розмова зовсім обірвалась. Чіпці, як хазяїну, стало ніяково.

— Так яку ж ви нам новину привезли?— зачинає він, сьорбаючи гарячий чай.

— Добру— для добрих людей… А ваші піщани такі неспокійні, мені з ними один клопіт, та й годі! Ще Ларченко, як передавав стан, перестерігав мене: «Стережіться, каже, піщан, бо то народ вельми завзятий!» Аж

воно так і є!

— Та воно, добродію, мабуть би, ніякого й клопоту не було, коли б не так трохи…

— Що пак я казав?— спитав Дмитренко, загубивши останню свою думку й річ.— А, бач… Так земство привіз!

— Що то воно за земство?— питає Чіпка, пильно дивлячись у вічі становому.

— Земство?.. Нова милость царська! Бачите: живете ви у Пісках— козаки, панські й жиди… Адже й жиди є у вас? (Чіпка одказав, що є.) Так, бачите: отак само живуть і в Котолупівці, у Байраках, у Вовчій Долині.. живуть поміщики, живуть купці, козаки, крестяни… Так усім, бачите, треба по шляхах їздити; усім треба,хрань боже! якої пошесті,— від напасті оборонятись… Одному— трудно, а гуртом— можна… Ну, так бачите… (Дмитренко дедалі став учащати: «так» та «бачите»,— видно, він гаразд і сам ні бачив, ні знав того, про віщо розказував). Так от, бачите: збираються гуртом— пани й мужики— та й роблять, що треба…

— Як це? І пани роблять?!— питає здивований Чіпка.

— Та ні, не самі роблять, а вибирають гласних… а ті виберуть управу з себе, а управа вже й заправляє усім…

— А станових тоді хіба не буде?

— Як можна— без станових? Станові— поліція, а поліція й за земством дивиться: щоб дороги рівняли, містки гатили… Без поліції не можна! Хто б недоїмку взискував, якби не поліція? Станові— поки й світа сонця, будуть…

— Щось я гаразд не второпаю,— каже, роздумуючи, Чіпка:— і земство за дорогами, й поліція за дорогами…

— Ось почуєте, як збереться громада та прочитаю указ…

На останньому слові у хату увійшли: козачий голова з писарем та панський старшина з старостою. Кріпаки, поздоровкавшись, стали коло порога, похнюпились; а голова з писарем, мов москалі, повитягались у струнку.

— А! От добре,— замість привіту, каже Дмитренко.— А я тільки що хотів посилати за вами… Завтра вранці щоб мені була громада! Чуєте? Вам кажу й вам! Та глядіть мені, щоб не так, як недоїмку платите,— обернувся до кріпаків з докорою.

— Тепер, ваше благородіє,— каже писар,— гаряча пора… люди в полі…

— Що мені до того— чи гаряча, чи яка? Я вас вихолоджу, як не буде громади!

Старшина мовчала, тільки перетирала ногу об ногу.

— Як же, ваше благородіє, сказати громаді?— питає писар.

— Скажіть: становий земство привіз, читатиме… Чуєте: земство? Не забудете?

— Ні, не забудемо…

— Та й утомився ж я, Никифор Іванович… Ви не повірите, двоє суток з повозки не злажу…

— Ну, з богом!— повернувся до людей.

Ті сунули з хати— один поперед одного, аж штовхаються у дверях.

— Отака ловись!— каже голова.— Був Чіпка, а став— Никифор Іванович… Що то значить— гроші!!

— Та гроші, як гроші,— на те йому старшина й староста.— А ви нам скажіть: чого це наш конокрад приїхав?

— Та казав же: земство привіз,— одмовля замість голови писар.

— Та чули, що земство… А ви нам розтолкуйте: що воно таке? Чи не податки знову які?..

— А справді: що це воно, Василь Васильович?— питає голова писаря.

— Та, кажуть би то, нова якась управа… У нас оце окружних взяли, а в них, либонь, швидко посередників не буде… Треба ж комусь людьми правити?