Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 108

Так оцей-то щирий віл, котрому нічого просидіти, не розгинаючись, над бумагами з раннього ранку до пізньої ночі, оцей прониза й підлиза, котрого навчило життя, де треба поклонитися, кому треба догодити,— держав тепер цілий повіт у своїх руках, заправляючи ним по своїй хіті, замість недалекого й ледачого «предводительського синка». Той і лапки поклав: роби, мов, що хоч, що знаєш!

А тут— новина за новиною, робота за роботою. Не вспіли з «викупними грамотами» управитись,— насилу накинули кріпакам землі, котрих вони тепер, як огню, боялися, щоб, бува, з землею не вернулася неволя,— як підскочило земство, з виборами, з радами.

— Оце… до чого дожились!..— бідкаються панки, де тільки не стрінуться.— Там— воля… крестян одняли, землі побрали… А це— либонь, уже хотять з мужиків поробити панів… якесь земство видумали!!

— Еге ж… до того йдеться,— піддакують другі.— Де ж пак? У гласні вибиратимуть і дворяни й мужики… Учора мій Омелько в мене кізяки різав, а завтра, може, сидітиме рядом зі мною, за одним столом… Я— гласний і він— гласний…

— Ні! Не діжде, не діжде, хамове кодло!— сердилась старенька пані, ударяючи кулаком об кулак, і зачинала на всі боки костити «кодло» й тих, що довели дворянство «до такого безчестя».

Шавкун ні лаявся, ні сердився. Він аж мов повеселішав, як забалакали про земство. Він добре знав, що воно його рук не втече, а може, й погріє…

Настав новий вік і для нашого Чіпки. То таки що тихе, щасливе життя у себе дома, з любою жінкою, з старою матір’ю, а то таки й на громаді, серед людей Чіпка не останній… Люди стали його знати, поважати и шанувати, бо іноді Чіпка ставав декому й у помочі. Хоч він не любив тепер розкидатись, а при нужді чоловікові поможе. Чи хрестини де: кого ж його в куми?— Чіпка чоловік добрий, послухає. Оже Чіпка сам ніколи

не ходив у куми; зате Галя по селу цілу метку хрещеників має. Коли бог не дає своїх діток, хрещениками втішається. Лободі дочку давати, а в скрині всього-на-всього десять карбованців— не стане й на горілку. Що його робити? Де б його рук зачепити? «Ти б, чоловіче,— рає Лободиха,— пішов до Варениченка: може б, він позичив до нового хліба?»— «А справді»,— одказує Лобода та прямо до Чіпки. Чіпка порадиться з Галею— і вродиться у Лободи весілля,— цілий тиждень поїжджани п’ють та гуляють.

— Нема чоловіка добрішого, як у нас Чіпка!— хваляться піщани й здіймають шапки, ще здалека побачивши Чіпку.

Та хіба одні піщани?

Вештаючись раз поз раз по ярмарках, промислуючи полотнами, став Чіпка відомий на цілий повіт. У тестя якось раз зустрівся з становим Дмитренком— тим самим, що прозвали «кобиляча голова» за те, що любив дуже менджувати кіньми. Чіпка й становому подобався. Удруге стрілись вони на ярмарку— і стали сватами. Становому подобався молодий Чіпчин жеребчик, котрого тесть подарував. Дмитренко й пристав: проміняй та й проміняй! Довго Чіпка не згоджувався, та нічого не вдієш: проміняв. Становий собі взяв доброго молодого жеребчика, що аж кров крізь шкуру світилась, а оддав Чіпці старогостарого драбастого гусарського коня, которого продали з полку, як розбився на ноги. Дмитренко ж такий радий, дякує Чіпці, обіщає до його в гості заїхати. А Чіпка дивився на драбастого, мов уперше на віку коня бачив, сплюнув та й замовк.

Приїздить з ярмарку додому. Випряг коней, увійшов у хату, поздоровкався з матір’ю, поцілувався з Галею.

— Галю!— каже,— сподівайся гостей…

— Яких?

— Становий буде.

— Чого він тут забув?— питає Галя, дивуючись.

— Скучу, каже, за драбастим конем, то й до вас заверну,— жартує Чіпка.

— За яким конем? Що це ти бозна-що верзеш?! Чіпка тоді розказав, якого зробив мінька.

— Отак він і з татусем,— каже Галя.— Як пристав…Татусь, правда, довгенько-таки не подавався. А тут— підскочила якась лиха година— треба у стан… Так він, перше ніж у стан поїхав, взяв та й одвів до Дмитренка пару коней.

Дмитренко чоловік правдивий— не одурив Чіпки. Через місяць після того котить він Пісками та прямісінько під Чіпчин двір. «Тпру!»— спинили коней перед порогом. Галя й Мотря разом кинулись до вікон подивитись— хто там.

— Никифор Іванович дома?— питає їх становий з повозки.

Галя хотіла була одказати, що нема, та— почервоніла, незчулася сама, як промовила: «Дома».

Тут і Чіпка нахопився: вийшов назустріч, здоровкається.

— Оце я до вас у гості… Буде де переночувати?— питає становий.

— Коли ваша ласка, просимо до хати!— запрохує Чіпка.

Повходили у хату. Дмитренко скинув з плечей верхнього балахона, струснув пил, потягся, зіхнув на всю хату, як добрий віл ревнув,— аж Галя виглянула з кімнати, та й опустився за стіл на лаву. Чіпка приставив з другого боку стола ослінчика— сів навпроти гостя

— А знаєте, чого це я до вас приїхав?— питає, знову позіхнувши, Дмитренко.

— А бог вас знає… Звісно: ваше діло— станове— знай їздити…

— Еге ж, еге… А ось я вам новину привіз. Галя одхилила трохи кімнатні двері, дивилась у щілину, а з-за плечей у невістки показалась і Мотрина голова. Обидві слухали: яку там становий новину привіз»