Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 114

Незабаром принесли з станції бумагу до предводителя.

— Приїхав чиновник од губернатора,— сказав хтось, розпитавшись поштаря.

Як блискавиця шморгнула в хаті— і перелякала все гульбище. Усе затихло, немов замерло… Якісь перелякані погляди у недавно веселих очах без тямку блукали по хаті; кожен дивився на другого і мовчки переводив погляд на третього, четвертого… Предводитель вийшов у кабінет до себе, а по хаті пройшов тихий, задавлений гомін, наче вітрець повійнув листвою… по всіх кутках зашепотіли.

Через хвилин п’ять поштар пішов назад, а в хату увійшов предводитель.

— Оце так!..— скрикнув він, перевівши дух.— Зараз подаю в одставку…

У хаті все затихло: така настала тиша, що чутно було, як крізь спертий дух виривалось кожне слово у предводителя.

— Що це? Слідствіє… надо мною… над нами слідствіє наряжають… І після цього щоб я служив?.. Зараз же в одставку… зараз!

— Що, що таке, Петро Васильович?— питають його, обступивши з усіх боків.— Щось уже є… уже якась ябеда!..

— Как же, как же,— задріботав він, мотнувши головою.— Наші вибори не признані… слідствіє наряжено… І після цього служить?.. Не хочу, не хочу!— залементував він і заходив по хаті.

Шавкун з одного кінця зали протовпився на другий— як стіна блідий, задуманий…

— Так… так… це він… він та Порох,— зашепотав він, підступаючи до Чижика.— Він три дні… ні, мабуть, буде з тиждень, як водився з Порохом…

— А вже не хто, як не Порох!— обізвався Чижик до товариша.— От стара ябеда!! Не здихаємось ніяк… уївся та й уївся…

Шавкун одійшов трохи. Надія заграла у його хитрих очах.

— Знаєте що?— зашавкотів він.— Може, ще діло поправимо… Треба дізнатись, хто писав жалобу… Коли справді Порох, тоді нічого й казати… Ябедник писав! Хто повірить ябедникові?..

— А справді,— загуло кругом.— Треба довідатись… Петру Васильовичу треба поїхати до чиновника, розпитатись…

— Кому? до кого?— бришка предводитель.— Щоб я їздив? Не буде сього!

— Просимо, Петро Васильович!.. просимо, проси-мо-о!!— загукали кругом.

— Не поїду… виберіть кого другого… Я ні за що не поїду… Надо мною слідствіє?!

— Просимо… просимо!.. просимо!!— ще дужче загукали.

Насилу ублагали. Уже зовсім розвиднилось. Гості подякували хазяїну, попрощалися, порозходились…

Годин через три будинок Польського знову кишів панством. Сюди зібралися знову всі, хто був учора, щоб почути: хто писав жалобу і про що та жалоба. Предводительського синка не було: він поїхав до чиновника. Незабаром вернувся з жалобою. Подав Шавкунові до рук.

— Читайте!

В хаті затихло. Шавкуна кругом обступили. Шавкун розвернув бумагу, одкашлявся, як дяк на криласі, глянув.

— Так, так… і рука Порохова…— сказав наче сам до себе і став читати.

Кожного кидало то в огонь, то в холод од тії ябеди. Усяк— аж голову схилив, слухав,— як слухає винуватий школяр правдиві вичити про свої вчинки.

Шавкун скінчив.

— Клевета! ябеда!!— загукали кругом.— Жалійтесь, Петро Васильович! це— обида… Хіба можна так виражатись: «организованная шайка», «сонмище кріпосників?..» Хіба можна?..

— І як губернатор прийняв таку ябеду?!— хтось гірко вимовив…

— Підіть же!— каже другий, здвигнувши плечима.

— Это давление администрации… вмешательст в земские дела!— гукнув хтось з кутка.

— Так… так… вмішательство. Нада міністру писать!

— Еге ж, еге… Міністру! міністру!.. От ліца всего дворянства. Ми все вас просім, Петро Васильович!.. просимо! просім!!

— Харашо, харашо,— одмовляе він, оддувшись, як індик.

Шавкун з Чижиком переглянулись— і іскорки сміху заблищали у хитрих очах.

— Ось постійте… не гарячіться так!— каже Шавкун.— Чого нам до того міністра лізти? Нам треба спершу це діло забити, позбутись його…

Шавкунова рада взяла своє. Шавкуна послухали— і змовились, як в один голос казати чиновникові про вибори.

У дванадцять годин приїхав чиновник до Польського удвох з справником і прийнявся за діло… О шостій годині сідали гості за довгий стіл обідати. На покуті сидів чиновник; по праву руку Польський; по ліву— Кряжов… Здавалося— то сиділо три давніх приятелі, котрі, не бачившись цілі довгі роки, на превелику радість зустрілися… За столом на покуті ішла весела розмова, сміхи та жарти… На однім крилі й на другім розмова ішла тихше; а все ж на веселих обличчях гостей можна було помітити, що покутня радість крайком зачепила й їх… Навіть на захирілих судових пиках Шавкуна й Чижика, що сиділи поруч у кінці столу, навпроти покутя,— видна була якась веселість. Багатий на смачні страви, розкішний на дорогі трунки обід кінчався. Моторні лакеї розносили високі кришталеві чарки з пінистим шипучим вином. Перший підвівся чиновник, уставив в ліве око стекольце, підняв вгору чарку, подякував панові Польському за добру учту, нагадав, що адміністрація вкупі і в «союзе с привилегированным сословием» повинна «зорко следить» за «революционными элементами», що обох їх «интересы общие», що вони повинні піддержувать «государственный строй»,— берегти його од «напора безумных социалистических идей», котрі тепер злочинці розсівають всюди… І красна, і вчена була та річ: гетьманські панки ще зроду не чули такого гарячого слова! На заключку воно зичило панові Польському здоров’я, а «привилегированному сословию» радило злить його «интересы» з «интересами администрации», од лиця которої чиновник примовлявсь випити за «общее народное благо»…