Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 120

— Була колись і цьому правда!— журливим голосом вимовить Галя, хитаючи головою.

— От хай мене хрест поб’є, коли неправда! Та потім і каже: «Ти не думай, сину, що я тебе по дурному б’ю: це я тебе на добро учу! Виростеш, дякуватимеш… Усе, каже, крадь, де тільки легко лежить… А у пана— вишукай, а вкрадь!..»

— Бо пан з людей надрав,— уверне Чіпка…— У пана своє одбери…

— Еге ж… Пан усе набрав з людей, пан і людей брав… От мою матір— адже взяв! Та, спасибі йому, й мене на світ пустив…

І почне було розказувати, як його матір привели у двір, у горниці до пана, як вона усього боялася, поки з паном не зазналася, як пан радів, коли знайшовся у неї він, «Тимошка— добрий молодець…»

— Пан радий— мені радий і матері радий… держить нас у горницях, не випускає нікуди. Мене іноді пестить, гойдає. А став я на ноги спинатись, то все медяниками та цукерками годує та гривеники дарує. Мати дивиться та радіє. І така тоді до мене добра! Напуває мене чаєм; у панські пуховики положить спати; закутає у теплі одіяла; схилиться наді мною і довго-довго дивиться, а потім— ще довше цілує… Розкіш мені була! Коли це приїздить син додому з школи: вивчився вже— прогнали з школи… Як углядів це: «вон! вон з двору! щоб і духу не чутно було!» Пішли між ними гризня та лайка щоденна; мати моя щодня плакала та все мене ховала од панича… Увірвалося зразу добро наше!.. Мучився-мучився ото старий пан та й перевів нас з горниць у нову хату, що за кузнею була. Там нас і поселено. Ото як перевели нас,— трохи угамувалось у горницях… Нічого! Живемо ми собі удвох з матір’ю, до нас частенько й старий пан забігає: матір жалує, мені гостинці носить… Коли це, кажуть, панич жениться. І оженився. Узяв собі дочку вашого— чорну-чорну, як плащувату циганку, тонку та високу, з здоровенним носом, що аж через губу у рот заглядав, з язиком здоровкався… Як ото одружився, так і похмарило одразу всім. Не було того дня, щоб не чутно було плачу на стайні!.. Та й старому панові, видно, не медяно стало: посивів старий, з тіла спав, на виду подався, почав перекидати лишню… Бувало, устане вранці, рано-рано, викраде таку годинку, що ще син почиває, та до ключника Якима.

А Якимові наказано: як тільки забачить, що пан повернув за кузню,— щоб зараз біг і казав їй… То він було до Якима: «Якиме! голубе мій! Я вже тобі стару жилетку віддам— тільки мовчи, не кажи!» Яким гляне на його: стане йому жалко старого пана, що колись усім орудував, і самим Якимом, а тепер стоїть перед ним згорблений, труситься та так жалібно просить… «Ідіть, каже, тільки не баріться, бо вже швидко молоді повстають…» Він тоді підтюпцем до нас. «А де мати?»— питає мене. «На вгороді»,— або де там, одкажу. «Піди лиш, поклич». Та й ткне мені копієчку у руку. Я, бувало, на одній нозі поскачу. Прийде мати; сяде він проти неї, дивиться, згадає давнє— та й заплаче, жаліючись на сина та на невістку. «Благородне, кажуть, званіє порочу… Дурні! Яке там у біса званіє, коли мені жити недобре, коли мені нема ні в чому волі?.. Спершу,— каже,— я хотів тебе одарити: грунт дати, хату поставити, землі одвести і на волю випустити за твою службу… А тепер— не можна… невільно мені в тому… ні в чому немає мені волі…» Та схилиться на стіл головою та й заплаче. Мати дивиться на його та й собі плаче… А я, бувало, прищурюсь собі у куточку та нищечком і думаю: чого вони плачуть обоє? Оже недовго пан щось і пожив після того… Зажурився та й умер. Як почула мати, то цілісінький тиждень тужила, як божевільна, яе своїм голосом, а мене била щось з місяць— хто його знає й за віщо… Швидко нас знову у кухні забрали: матір дивитись за дробиною, і мене з нею… А в кухнях— нужда… голодно й холодно! Мати й давай красти всячину: сальця, було, украде— мені дасть, пупок або печінку з печеної вутки… Піймали її якось раз на крадіжці, розтягли та й одідрали, як кішку,— насилу встала… Оже не покаялась, не покинула свого ремесла… почала ще ото й мене вчити. І, спасибі їй, таки вивчила!

Слухає Явдоха такі речі та підхвалює «доброго молодця», що не забув науки. Галя сидить сумна-зажурена: жалко їй старого пана, жаль Лушневої матері, страшно такої неволі… А Мотря на печі журиться, що її син з таким товариством гуляє; вона стиха шепче: «Господи! і вродиться ж така дитина на світ… таке на матір сплести?! Сказано: не має бога в животі… ірод!» А Лушня за те, що добре уміє язиком молоти, частує товариство, примовляючи: «Щоб пани здорові були, щоб нам худібки придбали!»

— А самі сконали!— кінчає Пацюк.

Іноді бував на тих сходинах і Грицько. Та не по душі йому були такі гульбища, а надто ті гострі колючки, які часто й густо заганяв йому у серце Лушня або хто другий з товариства.

— А що, Грицьку, чи пшениця вродила?— почне, бувало, здалека Лушня, натякаючи на завсідні жалощі Грнцькові.

Грицько мовчить, мов не до його річ.

— Шкода!— одмовляє замість Грицька Пацюк— тепер настали такі літа, що пшениця не родить…

— Чому не родить?— огризнеться Грицько.— У такого, як ти, то й не родить, бо чорт має на чому родити… Хіба в роті посієш?