Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 121

— Ні, Грицьку,— знову Лушня:— тепер і земля така стала, що й на землі не родить! Ти її потом обливаєш, сльозами благаєш: уроди-бо, сира земле! А вона, бісова, глуха й німа: не чує й не роде!

— То й приходиться людям на неї жалітись,— піддержує Пацюк.— А кому ти на землю пожалієшся?.. Хіба іноді побачиш багатого товариша або кума, пожалієшся йому— чи не зглянеться, бува?..

— А знаєш, Грицьку,— вмішається одутлий Матня:— чого в тебе земля не родить? Не того, що сплодилася,— ні! То тебе бог карає… Було б тобі дурно тоді не брати Чіпчиного жита…

Грицько сидить— як на вугіллях тліє. Він би й огризнувся, та боявся бучу збити та ще з такими гультяями. Та, правда, таки й Чіпка забивав усіх, не давав Грицька у образу. Так миналися ті уїдливі жарти, аж поки Чіпка під товариську гульню не подарував Грицькові сто рублів грошей— на хрещеника.

— Тепер, Грицьку, знаєш, що тобі зосталось робити?— каже Лушня.

— А що?— питає радий Грицько.

— Тепер тобі годі й хліба робити,— однак земля не родить,— та все коло Христі ворожити: хай щомісяця дитину плодить! Чіпка— добрий чоловік: за кожним кумуватиме…

— Батькові своєму лисому розкажи!— приснув Грицько.

— А, їй-богу, угадав ти, Грицьку, що лисий… Я б йому сам з великою радістю сказав так, та шкода, що вмер! Тільки що ж з того, що я б йому сказав? Коли він мені нічого не кинув— одинцеві… А що б то було, якби моя мати щомісяця по такому родила, як я?!

— Поїли б одно одного… поки не подавилися,— лютує Грицько.

— Що, може, й їли б один ’дного,— то й то, може, правда… тільки б не їли чужого хліба та грошей!

— Так що ж? Я прохав у Чіпки, чи що?— кричить, розпалившись, Грицько.— У ногах лазив?.. Його добра воля була, а тобі— зась! Не твоє діло, он то що!

— Та я й не мішаюся, господь з тобою. Я тільки раю. А не хочеш— хай твоя Христя ніколи ні одного не зроде… Мені що? Я тільки кажу, якби частіше, то корисніше б було!

— Ні, Чіпко, я в тебе через твоє товариство не можу бувати,— жаліється Грицько, як Чіпка увійшов з комірчини, де брав горілку, у хату.

— Як саме?— розпитує Чіпка.

Грицько йому розказує. Лушня виправляється і тут же, між тихим словом, дивись, і вкине якого ґедзика. Другі аж за боки беруться, регочуться. Чіпка на мирову зводе, частує. Грицько мов трохи і втихомириться, посидить ще, вип’є ще чарку та швидко й додому поривається.

Після того, як поли врізав від Чіпчиної хати, казав і Христі, щоб не ходила. Одначе вона іноді викрадеться нишком на хвилину та й побіжить провідати куму та Мотрю: Явдохи й Христя незлюбила.

Горілка, кажуть, усьому злому злодійка. А у Чіпки в хаті горілка тепер господиня. Рідко проходив той день, щоб п’яне гульбище не збиралося, не гуло, не кричало… А коли не гульня— то гризня жіноча: матері як не кусають одна одну… Така колотнеча була Чіпці гірше полину. Він став солодити свою душу гульнею та горілкою… Без гульні йому нудно, сумно. Сновигає іноді по двору від хати до воріт, від воріт до хати, хмурий, насуплений, як з хреста знятий,— за цілий день від його слова не почуєш… А прийде ввечері товариство, вродиться боклаг— прощай, розуме! Наїдяться, нап’ються, погуляють— та й з двору… і Чіпка з ними! А перед світом— везуть повну повозку всякої всячини…

— Що це ти, сину, робиш?— з плачем докоряє Мотря, а серце у неї як не розірветься від горя.— Другі кривавим потом заробляють, а ти… Сину, сину! Бога побійся, коли людей не страшно! Згадай: у яких ми злиднях жили, у якій нужді гибіли, та ніхто про нас не скаже слова лихого… А тепер і достатки…

— Не ваше діло!— шпарко переб’є її Чіпка:— лежіть там собі на печі, коли ложиться!..

Застогне Мотря, обіллється гарячими сльозами та й замовкне. Аж недужа від того стала, аж почорніла… її рідна дитина, її єдина надія… «Краще б я тебе не родила або малого задавила, ніж тепер отаке бачити!» Ті й почне проклинати товариство, котре до такого під

водить її сина. Явдоха чула це й бачила, та нарошне йшла проти Мотрі: підохочувала Чіпку, вітала його братчиків. Живучи цілий вік таким життям, вона звикла до його сама, раділа всякій удачі, допомагала у розбишацьких затіях… Чіпка що день робився все хижіший та й хижіший. Як той звір, кидався він на кожного заможного чолові ка… Перше «карав» тільки пана та жида, а то вже став «одбирати своє» і в свого брата— заможного козака; обдере, як липку, тільки живу душу на світ пустить…

Галя, хоч від неї крилися й ховалися з цим, усе те волею-неволею бачила— та не мала сили що-небудь подіяти… Вона одмагалась сльозами. «Оце й мені, так як і матері, приходиться привикати до цього,— думала вона серед ночі самотою, як Чіпки не було.— Невже ж і я така стану, як мати? Чи, може, вона вродилася такою?.. Ні, то, видно, стала така за таким замужжям… Горенько моє! Це ж, видно, й мені не краща доля cyдилася: розбишацька дочка— розбишацька й жінка! Господи!..» І гидкий і страшний здавався їй Чіпка: вона його тоді жахалася… Коли ж, під добру годину, у любу хвилину, прокидалося у його серці добро,— сповідався він своїй Галі, обнімав, голубив її,— вона не вірила тому, що вчора думала. «Ні!.. розбишака не вміє пестити так любо, не вміє пригортати так щиро, так гаряче цілувати… Ні! Мій Чіпка не розбишака… Ні… ні! Він любий, добрий… Він карає неправду… карає?.. хто йому велів карати?.. хто?? Ні, він не робить так!..» І впивалася щастям, хоч полохливим, боязким, а все-таки щастям…