Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 123

Останні слова гострим ножем шибонули в саме серце Чіпці.

— Ти завжди мене винуватиш… Ти проти мене завжди йдеш!— скрикнув він, виходячи з хати і грюкнувши дверима. Цілу ніч він проблукав по двору, а Галя цілу ніч навзрид проплакала.

На другий день пішов по селу гомін, що Чіпка трохи не вигнав матері з двору.

— Як їла хліб з остюками, то й усе добре було; а перейшла на буханці, то у ніс закололи: пішла на сина жалітись!!— винуватили Мотрю одні.

— Який він син? який він син, коли рідну матір попустив волоцюзі ударити?!— оступаються за Мотрю другі.

А Мотря від такої зневаги, від тяжкого уразу, від тривоги занедужала, у постіль злягла; не їсть, не п’є, мутно очима дивиться… Галя ходить коло болящої, як коло рідної матері. Прикликала до неї знахурок; ті шептали, зіхали, давали якогось зілля— та ледве-ледве одходили Мотрю.

— Галю!— каже вона:— я знов чую, що одужую… Мені знову легшає… Навіщо?.. Я молила бога, коли б умерти… Краще б мені на тім світі, ніж на сім… Та не дає мені бог смерті… Його святая воля… Він то знає, нащо мене пускає ще жити. Може, додержить до тії пори, коли Чіпка оханеться— я його побачу, як свою дитину, як свого сина… Галю! дитино моя!.. рідная моя! Ти ж мені тепер найрідніша… Уговорюй його, як жінка:

він тебе почитає, кохає щиро,— може, тебе послухає, коли вже мене не хоче слухати… Боже! що б я дала, що б я зробила?.. Я б свого серця влупила та дала йому, коли б тільки він став чоловіком! Я б тоді умерла спокійно. А то?..

І свекруха й невістка рясно-рясно плакали…

XXX

ТАК ОЦЕ ТА ПРАВДА?!

Стояла люта зима. Ще такої холодної та сніжної не зазнають люди. Багато тоді народу померзло— забило їх під лиху хуртовину, закидало, замело снігом— там богу й душу оддали. Повесні уже несла вода річками мерзлі трупи, а других серед поля вовки поїли.

На зиму Мотря зовсім одужала. Сидить, пряде вовну, а Галя або шиє, або й собі пряде на прядці. У хаті в них тихо, тепло,— було б і одрадно, коли б не тума якась стояла в кожного перед очима, не повітря важке носилося по хаті. А то сидять вони собі при ясному світі свічки— тихі, сумні, мовчазні,— тільки одні тіні від них колишуться по стінах та чутно, як прядка гуде та наводить якийсь сум, викликає сон-дрімоту. І в душі у них гіркий смуток, на серце налягла важка туга, журливі думки сповили їх голови. Іноді по хаті пронесеться глибоке зітхання; увірветься нитка й затихне на який час гуркання прядки, поки її налагодить Галя, або випаде починок з рук у Мотрі, глухо вдариться об піл і розбуркає тишу сумну. Тільки коли-не-коли вирветься з уст живе слово, пронесеться по хаті, як мара страшна, злякавши і сум, і німоту,— та й замре без відгомону. Чіпка собі нудиться світом, коли немає нікого з товариства. Ляже— душно йому; встане— холодно. Слухає іноді, що розказує мати з свого молодого віку, і встають перея його очима дитячі літа, встає сива бабуся, дід, степ, вівці… «Щасливий я був тоді!»— думав він і не знає, де тепер себе діти.

Ніч, як куйовда, стояла надворі; мела страшенна хуга-завірюха крутила; та холод такий, що страшно й носа виткнути з хати; мороз перся у хату— позамуровував шибки узорчатими виводами; а в димарі, як голодний звір, ревла та вила відьма-буря, кидаючи у вікна кім’ями снігу— мов хто добивався у хату знадвору. Галя й Мотря сиділи собі та мовчки пряли. У кожної чогось так тяжко було на серці, що вони аж попригиналися до гребенів. Чіпка лежав на лаві, задравши голову угору, мовчки дивився у стелю та слухав божевільні заводи буйного вітру. Свічка на триніжку неясно горіла:

знай гніт нагоряв-жужелився, і знай його зривала або Мотря або Галя, кленучи вогонь, що так немилосердно пік у пучки. Разів два чи три ненароком свічку зовсім гасили— і тоді в темряві проносився жарт та сміх, немов боявся світу, бо справді, коли знову засвічували світло, то— немов воно замикало уста їм— ні одне слово не зривалося з язика, наче то не люди сиділи, а якісь тіні— глухі й німі…

Коли це зразу, як грім, загуло коло хати, й почало щось стукати у вікно. Чіпка кинувся, скочив з лави, мов хто його скинув з неї,— та мерщій надвір. Засов клацнув; почувся гомін, тупіт. Незабаром Чіпка увів у хату Лушню, Матню, Пацюка та ще чоловіка семи незнайомих людей. Були між ними москалі— і Сидір там, були й прості.

— Господи!— ледве вимовила стиха Мотря та й прикипіла до гребеня.

— Здорові в хату!— обізвався дехто.

— А ти, стара, вже одужала?— питає Матня Мотрі.— Оже, їй-богу, час тобі вже умирати. Дивись: зуба в роті немає, а ти ще й досі живеш— марно тільки хліб переводиш!

— Відчепись од мене, лихий чоловіче! Чого ти прийшов у чужу хату насміхатись з старої людини?— одказала Мотря.

— Не займай її, Якиме,— обізвався Пацюк:— бач, як вона зуби вискиря… покусає ще!

— Щоб уже ти вискиряв та й не стуляв їх ніколи, розбишако!— гірко одмовила Мотря.

Гайдамацтво підняло регіт.

Галю разом ухопив за серце жаль, образа; серце в неї затіпалось.