Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 124

— І воно так слід добрим людям робити?!— призро кинула вона цим питанням у вічі товариству.

Регіт стих; усі похнюпили очі у землю; одна тільки Галя гостро дивилася на всіх гультяїв— і червона краска грала на її щоках, тоді як серце підкидалося в грудях, а груди поривчато дихали. Разом і лиха й хороша, була вона у ту годину. Як вовчиця, оберігаючи дітей, уся наїжиться, жде тільки одного замаху, щоб разол кинутись на свого ворога, так вона гордо й призро до жидала ще хоч одного слова… Слова не було.

Чіпка помітив скриту бурю, похопився промовить:

— Ходім, пани-браття, у світлицю, бо тут з бабами ніякого пива не звариш… хай вони собі прядуть.

Як ноги вломили братчики з хати— мерщій перейіш за Чіпкою у світлицю.

Мотрі зробилося так тяжко на душі, так гірко на серці, що вона аж не всиділа на гребені: встала, побралася на піч, лягла— та так і залилася сльозами. А Галя, оставшись одна, думала: «Підожди ж! підуть твої братчики… це вже не первина… постій же… прокляті, каторжні!»— і лютувала разом на Чіпку й на його товариство.

А в світлиці тим часом обходила рядова, pозв’язувала й без того смілі язики, дурманила безпутним життя задурені голови, надавала силу й без того дужій волі; неслися сміхи, реготня; ґвалт окривав хату і несамовиі вривався в другу, де була Мотря з Галею.

— А що, отамане?— обертається Лушня до Чіпки:— у яку мутну воду закинемо сю ніч свій невід?

— Коли б так, щоб і недалеко, і рибки піймати,— уставив червоний, як після лазні, Матня.

— Ми оце з Петром,— веде далі річ Лушня,— наладились до Хоменка на хутір…

— Воно туди й небезпешно,— обізвався хтось з ту:— у його така вармія…

— Та правда, що у його три сини, як кати,— ка Лушня,— та й сам такий, що, посмоливши вірьовку, ведмедя вдержить,— та сількісь! Он той братко припас задля його таку важну штуку, що й не здивує,— кажучи се, Лушня показав на москаля Сидора.

— Яку?— питає Чіпка, котрий до того мовчав.

Сидір витяг з-під поли рушницю, мовчки показав Чіпці. Той понуро глянув— і нічого не одказав.

Обійшла ще раз чарка кругом столу,— посоловіли в кожного очі ще дужче.

— Та коли йти, братця, то вже й пора,— своє таки Лушня.

— Чи пора, то й ходімо,— понуро відказав Чіпка, підводячись.

За ним повставали другі. Випили ще на дорогу; вийшли з хати. Чіпка погасив світло— і собі за ними… «Кукуріку!»— прокричав на сідалі півень, залопотавши крилами. Усі кинулись.

— Пху, проклятий!.. перелякав!!— обізвався Лушня.

Галя почула, що п’яна зграя побралася. «Чи тож-то й Чіпка пішов, чи, може, в світлиці?»— подумала вона, взяла свічку і пішла у світлицю.

У світлиці не було ні душечки. На столі стояла порожня пляшка з горілкою та три порожніх чарки, та два полумиски на денці з росолом— видно, були з огірками. На столі поналивано горілкою, понакришувано хліба, де-где валялися недоїдені гузки з огірків. Під столом валявся порожній боклаг— аж воронка торохтіла. Ослони в хаті попереставлювані: один вздовж, другий впоперек. Накурено так, що дихати важко було; страшенно смерділо горілкою… Сказати: була то не світлиця заможного хазяїна, а корчма п’яна!

Галя не могла довго побути у ній, так її давив дим, змішаний з горілкою. Вона грюкнула дверима і увійшла до себе в хатину, де стояла її постіль, заслана добрим коцем. Галя зняла коц, мала була лягати,— та сама незчулася, як опустилася на стулець, обперлася на стіл рукою, на руку схилила голову— і задумалась… Довго вона думала; потім покотилися з очей сльози— і, заливаючись ними, вона впала на постіль; довго-довго плакала, та незчулася, як і заснула. На столі свічка догоріла й сама потухла…

Мотря, качаючись на печі, цілісіньку ніч не спала— теж плакала. Так її уразили лихі речі «проклятих людей». А скільки то думок переплило у материній голові за ту ніч! Думала вже всяко. Думала піти сказати на сина, що він розбоєм промишляє, щоб узяли його разом з його лихою ватагою: тоді вона буде знати, що вже немає у неї дитини! То знов нова думка: а може, оханеться? Та шкода й сердешної Галі— вона так мучиться, так побивається за ним!.. І знову візьме жаль материне серце: стане вона молитися богові, щоб послав їй смерть швидше, та знову плакала… Так цілу ніч проплакала та продумала.

Прокричали другі півні. Коли геть за північ почувся здалека тупіт, гомін. Далі— ближче… ближче… коло самої хати… «Ідуть!— подумала Мотря.— Хоч би ж хоч сюди не заходили»,— прошептала. Коли чує— повернули в світлицю.

Перегодя трохи рипнули двері— увійшов хтось у хату.

— Хто там?— питає вона з печі.

— Це я,— одказав Чіпка.

І— чує вона— став над помийницею вмиватись… У серці їй наче хто гострим ножем шпортонув.

— Що то, сину?

— Нічого…

— Ой, сину, сину! хоч би вже ти на те не пускався… Хай би крав, хай би грабив… а то…

— А Явдоху хто з світа звів?— питає гостро Чіпка.

— Що ти кажеш?

— Хто, кажу, Явдоху струїв?

— То це я, сину??!