Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 125

— Уже ж не я…

— Спасибі…

Не доказала, замовкла… Запекло коло серця, мов хто огню приложив; плач, злість, досада разом піднімались з душі, бунтували стару кров: як обухом ударило в голову, задзвонило в вухах, потемніло у віччю…

— Краще б я руки наложила на себе, ніж таке чути!— прошептала, качаючись на печі та стогнучи.

Незабаром повходили в хату й друзі. Засвітили світло. Мотря виглянула з-за комина— і затрусилася… На кожному видні були сліди свіжої крові. Мотрі зробилося страшно, холодно. Вона забилась у самий куток печі, трусилася, як в лихоманці… Далі вона почула, як стали в печі огонь розводити— одежу палити. Вона боялася, щоб не скрикнути, боялася зітхнути— та все міцніше й щільніше стискувала зуби, тулилася в куток…

Упоравшись як слід: повмивавшись, попаливши, яка була в крові, одежу, розбишаки погасили світло, побрались у світлицю.

— О-ох!..— здихнула Мотря.— Хоч би Галя коло мене… Ох, господи!..— застогнала вона:— дай мені дожити до завтрього… Одсахнусь тебе… зречусь тебе, мій сину… моє лихо… перед усім світом скажу… на все село прокричу… Ох!.. Чого хоч ніч така довга?.. чого хоч вона так нешвидко тягнеться?.. Хоч би швидше світа діждати… Господи… боже наш! сохрани й заступи…

Та злізла з печі, упала навколішки перед образом та тихо й чуло молилася, б’ючи земні поклони. Не чула вона, коли й треті півні прокричали, не помітила, коли почало на світ благословитися. Од щирої молитви одірвав її, розбуркав несамовитий крик та стук у вікно.

— Ря-а-туй-те… Ой… рят-у-у-йте!..— кричало щось під вікном молодим дитячим голосом. Мотря кинулась до вікна.

— Хто там?..— питала вона з хати.

— Це я… рятуйте… хто в бога вірує… Одчиніть… пустіть…— аж плакало та просило.

Мотря тихенько вийшла надвір— та трохи не омліла… Перед нею стояла літ десяти дівчинка, у одній сорочці, об’юшеній кров’ю, боса, розхристана, розпатлана— стояла й трусилася…

— Що се?.. що з тобою, дочко?.. чия ти?.. де ти була?.. звідки вирвалась?..— тремтячи сама всім тілом, питала Мотря дівчинку.

— Ой, лишенько… бабусю… Ой… горенько тяжке…— з плачем ледве вимовляла дівчинка.— Я з хутора… розбишаки були… усіх побили… порізали… постріляли… батька… й матір… діда… бабу… дядьків… дядину… маленького братіка… усіх… усіх… Одна я зосталася… одну мене не знайшли… втекла…

— Як утекла?

— Поїхали… запалили хату й поїхали… Ой… о-ой! бабусю… горенько мені!..— скрикувала дівчинка, хапаючись рученятами за Мотрю,— боялася, щоб та, бува, не втекла…

— Цить… ци-ить, моя дитино!— зацитькувала Мотря.— Я знаю, хто ті розбишаки… Мовчи!.. То мій син, клятий!.. Цить… а то як почує— не животіти тоді ні тобі, ні мені…

Дівчинка прихилилася до Мотрі та тихо схлипувала. Мотря увела її у хату.

— Ходім у волость… у волость ходімо!— шепче вона, а сама чує, що голова у неї кружиться, очі страшно горять, ноги трусяться… от-от упаде!— Ходім, дочко…

поки ще сплять…

— Я змерзла, бабусю… холодио…— шепче дівчинка, тулячись до Мотрі.

— На хоч мої старі чоботи узуй… Он платок… юпка… швидше!..

Похапки назула вона на дівчинку старі закорублі чоботи, накинула юпку, платок; на свої старі плечі натягла кожушанку— і вийшли удвох тихо з хати.

Червоне зарево ударило їм прямо у вічі. Дівчинка схопилась за Мотрю: вона боялась тії пожежі— то горіла їх хата… Хутко вони обидві повернулися спинами до широкої полоси огняного світу, що піднімалась високо вгору, наче хотіла запалити хмару, та й потягли підтюпцем на другий край села. Червоний півень просвічував їм шлях своїми кривавими очима… а навкруги собаки валували…

Незабаром прибігли волосні, назбиралось народу повнісінький двір, обступили кругом хату. Ні одної душі не випустили: усіх побрали, пов’язали. Піднявся крик, ґвалт.

Від крику прокинулась Галя. Швиденько накинула вона на себе юпку, вийшла з своєї хатини… Як глянула вона на Чіпку, що з скрученими назад руками стояв і понуро у землю дивився, як угляділа об’юшену кров’ю дівчинку.

— Так оце та правда?! Оце вона!!!— скрикнула не своїм голосом— і несамовито залилась божевільним сміхом.

Тіло в неї тряслося; очі помутилися— вона ними якось чудно водила; на губах встала кривава піна, а вона все сміялася, все сміялася…

Чутка про все те, як грім, розкотилася на всі кінці, рознеслася на всі боки— в одну мить обхопила усе село. Збігалися люди, як на пожежу, дивитись, а вертаючись додому, від страху богу молилися.

— Чула?— як божевільний, вскочивши в хату, скрикнув Грицько. Христя глянула на його та й пополотніла,

— Що там? пожежа?..

— Чіпка людей порізав… усю Хоменкову сім’ю виполонив!

— О-о-о…— якось чудно загула Христя. Очі в неї розкрилися, боязко й страшно повела вона ними по хаті.

— Уже погнали у город… в тюрму,— каже Грицько.

— А Галя? а мати?— ледве чутно спитала Христя.

— Не знаю… здається, дома…

Христя мерщій за кожушанку, хапаючись накинула її наопашки та чимдуж побігла з хати.