Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 119

— Ой, ні… Ні, Галю, не те… не те… Я боюся, коли б я не занапастив твого віку,— перескакуючи на друге, шепче Чіпка.— Я б оддав половину життя свого, аби ти була щаслива… Так же, бач: немає щастя, немає добра! Якесь лихо з самого малку мене окривало,— з самого малку воно учепилося за мене, ніяк я від його ні одіб’юся, ні одгребуся! Як той ірод, залізло в саму душу та й душить, та й вадить, та й каламутить усім… Он колишнє товариство (недавно бачив)— веселе, щасливе…

Галя почула— звідки вітер віє, куди хилить… Вона бачила, що чим далі, то все Чіпка від неї одходив та одходив… Вона бачила— серце їй правду казало,— що не вдержати уже їй Чіпки біля себе, що йому остогидло таке життя— не вдовольняло його… І вона тихо-тихо, потай од Чіпки, нишком плакала… То вона спускалася у своє недавнє щастя, роздивлялась на його, перевертала, розглядала— без того гарячого пошибу перших любощів, котрий перше не давав їй ясно глянути на життя їх, розбирала поглядом сторонньої людини. Після таких розглядин та рахування самої з собою вона перелякалась своїх думок… Вона справді не була щасливою, не принесла й Чіпці щастя: вона не була матір’ю— та чи й буде!.. І, падаючи перед образом, молила пречисту зглянутись на її сльози…

А тим часом Чіпка робився усе смутніший, зліший, нетерпеливіший…

— Ти б, Чіпко, коли тобі обридло так жити, кликнув товаришів, погуляв би з ними: може б, хоч трохи розігнав свою тугу,— раз сказала йому Галя, бачивши непереливки.

Вона захотіла увійти в те товариство тихим янголом-спасителем, навчити запеклі харцизяцькі душі, п’яні голови любові до людей, до їх мирних звичаїв, до раз заведеного тихого життя. Та ба! Тим запеклим душам треба було десь дівати свою силу, що пручалася, рвалася на волю, переступала звичаї, топилась у гульні, у горілці; п’яним головам одрадна була несамовита сваволя, котра б не знала ні в чому припону, заборони, буйна та шумлива, як самий хміль… їх не зведеш на протерту стежку тихого, незамутного життя! Не з її м’якою, до спокою, до тихого щастя похилою натурою, не з її розумом жіночим, тонким та гнучким, руйнувати було ту башту кріпкої волі… Туди треба було не жіночого серця, люблячого, теплого, а каменю дебелого та холодного, що його ніколи іскра любові ні розтопить, ні нагріє… Тії волі не завоюєш слабою жіночою рукою!

Галя побачила, що ускочила з Чіпкою, як риба у невід— і— заплуталась… Стала вона побиватись, борсатись, трепетатися… Шурхнула, як пліточка, у першу дірку— і вискочила на чисту воду… а Чіпка зостався у неводі!.. Вона за ним убивалася, сумувала, плакала. Та він того уже ні чув, ні бачив. Він тепер знай співає про неправду людську; кляне земство, котре йому не далося в руки; лає здирщину, котру лаяли усі небагаті люди; бідує з кріпаками, будить у них жаль, що вони одурені, що їм одвели нікуди не вгодні землі; допомагає їм грошима, коли пристають за подушне зборщики; бенкетує з ними— і часом, заливши очі, викрикує, що час би й покарати… А прийде додому— і п’яними руками пригортає до п’яного серця свою Галю, не примічаючи палких сліз на її очах та смутку на змарнілому личку…

Настали часи інші, завелись порядки другі у Чіпчиній хаті. Привітна й тиха своїм спокійним сімейним побитом, стала вона тепер притоном гульні п’яної, несамовитих реготів, співів… Явдоха, звикши до гулянок замолоду, згадала їх на старість— допомагала зятеві у його затіях.

Оце у суботу, під неділю або у свято завернуть до Чіпки старі товариші: Лушня, Пацюк і Матня. Уродиться боклаг горілки, страва усяка. Явдоха порядкує. Галя куди-небудь у куток заб’ється, сидить мовчки, дивиться, як її чоловік гуляє, слухає, що верзуть його товариші. А Мотря— аж на піч залізе, щоб хоч не бачити того нічого…

Чіпка сидить з товариством за столом; чарка літає за чаркою, задурює їм голови; крики, співи та реготи окривають усю хату, вириваються крізь вікна надвір… Іноді зачне хто баляси точити, про свої походеньки розказувати. Явдоха слухає, сміється, радіє; Галя— сумує; Мотря— спльовує на печі мовчки… «Хоч би смерть швидше

прийшла,— думає вона,— щоб ні чути, ні бачити такого!..»

Найбільше Лушня розказував. Як музика тільки поведе смичком по струнах— і заговорять вони то зично-радісно, то журливо-плакучо,— так він своїм язиком грав по людських душах. Розказує одно— усі за животи беруться та регочуться; почне друге— жаль серце, немов каменем, давить, на очах виступають сльози… Частіше всього він любив згадувати про своє молоде життя, про свою матір. Оце й зачне, було:

— Мене мати привчала красти ще змалечку. Бувало, посадить мене, малого, коло себе, положить перед очима шматок хліба,— та й украдь у неї так, щоб не бачила! А побачила— зараз бити… А дубець у руках червоний та гнучкий, аж свистить… Я вже, бувало, і сим, і тим боком… углядить— так і стьобне дубцем по руці, аж синя попруга, як п’явка, кругом обів’є руку… Я закричу не своїм голосом та до неї: і «мамочко», і «голубочко»! «не буду… не буду!..» Обнімаю її… однією рукою нахиляю за шию, а другою, дивись, шматок уже й потурив у пазуху. Оглянеться вона— немає шматка… Тоді й пожалує і їсти дасть… А так— за цілий день не їстимеш…