Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 26

Од панів тікали у козаки, давали військовим дряпіжкам басаринки, щоб записали у «компут козачий»; а козаки не вряди-годи шукали ласки у панів— бігали од козацької старшини, просилися «під протекцію»… А пан і старшина— як брати рідні! Ворон ворону ока не виклює. А часто— сам пан, сам і старшина… Хто сам собі ворог?

Правда, піщани ще були вільні. Та що з того, коли приходилось дожидати, що от-от і їх залигають… А кругом неволя, кругом сум людський— нікому порадоньки дати. Піднялись були за Дніпром гайдамаки, та й ті повернулись у розбишаки, а не справжніх лицарів. А тут уже чутка: Текеля на Січі попорався!! Розтеклося товариство— хтб куди… Одні— в землю; другі— до турка; а треті— на Вкраїну, до плуга. Придибало їх щось два чи три й у Піски— та незабаром і померли. Тільки й пам’ятки, що церков почали будувати…

Все це переживав старий Мирін, за плугом ходячи; все це переболіло його гаряче серце, коло хазяйства нудячись… Зостався Мирін сам собі, як палець. Як дуб серед осичок в лісі, так він серед піщанської громади. Один одинцем! І син, його кревная дитина, цурався батьківського духу!! Сумне й недоладне прийшлося січовикові волочити життя на старість… І скрізь вороги— і ворогів немає, бо люди пониділи: ніхто не хоче прямо мірятись силою! Всюди тихо, хоч умирай… А ще козача вдача гучно одкликалася у старому серці; рука шукала потягатись з ворогом… Так же й ворога, окрім свого хатнього, немає… Сумно й глухо!

— Пустіє, глухне наш край! Незабаром й запліснявіє серед такої каламуті!— казав іноді Мирін, згадуючи давнє.

— І порядки які тепер настали!? Що воно за порядки?.. Свій свого у неволю правторить… Старшина козацтво унівець повернула… Усі землі посіла… Недаром у пісні співають: «Ой, дуки ви, дуки, позабирали ви наші степи й луки!..» А тепер на них чужими руками роботизну справляють… Ой, не так колись було у нас на Січі— у нашому козацькому краї! Усі рівні, усі вільні… Сьогодні ти отаман, а завтра— я! А землі— скільки хоч… Ори, сій, жни, де любішу місцину вибереш… Сказано: воля… А тепер?.. тепер що?.. Скажіть мені: до чого це йдеться?! Ні! немає добра… немає— та вже мабуть, його ніколи й не буде!— додасть, як гвіздком приб’є, та й замовкне.

Люди слухають, похнюпившись. Інші— потилицю скребуть…

Трохи згодом, оддихавши, Мирін знову розчинає:

— З ляхами-панами ми билися, рубалися, вставали, як один чоловік… Навіщо? На те хіба, щоб нас нашою ж старшиною побито, у неволю повернено?! Це на те й вийшло: нашим салом та по нашій шкурі! Ну, й носіть її, здорові, поки ще ціла… поки не здеруть… А через віщо все? Усе через те, що кожне само про себе дбає… Братове лихо— чуже лихо! Немає єдності— чорт має й волі! А якби гуртом забрали коси та шарконули всю кропиву… От би— так! Чого дивитесь? Косіть, кажу! Косіть, а то гірше буде!..

Отак не раз і не два вигукує, було, розпалившись, п’яненький Мирін своїм сусідам, як посходяться де на гулянку, під неділю або під свято.

Піщани слухають, міркують… Дехто з давніших хліборобів і заспорить з Мироном: як і в старину добра та ладу не було, а були тільки бучі, колотнеча та сваволя.

Що ми тоді од ляшні та од татарви наруги прийняли! Що ми терпіли від турка та від москаля!.. Та часом і свій брат запорожець, як, було, убереться у хату, то й ладаном не викуриш… Розор був!

— А тепер? а тепер??— кричить Мирін.

— А тепер— що? Тепер, спасибі богові, хоч тихо… У нас і хліб є, й скотинка прибуває, і захист безпечний… Живемо, як і люди!

— Живете?— кричить Мирін.— Нидієте, а не живете! цвітете… Та постойте, постойте трохи. Буде й вам те, що ведмедівцям! Попомнуть і вам боки, як подільцям!.. Тоді знатимете: чи живете, чи ні! Побачите… Видно вже— відкіль вітер віє…

— Поки хвалько нахвалиться— будько набудеться!

— Бевзні! нікчемники!.. пеньки головаті!!— закричить наостанку Мирін та й затихне…

Ті, що недавно виселились звідкіль-небудь до вільних Пісок, потягнуть руку за Мироном. Почнуть на всі боки кастити теперішні порядки, а найбільше— панів. Стануть розказувати, як у Гетьманському не тільки пан полковник над людьми знущався, а як пані полковниця черевиками зуби й очі вибивала, як по цілому тижню у колодках морила сердешних дівчат, як їм коси різала, голову дьогтем мазала і пір’ям натикала, як ніхто ні женився, ні заміж не йшов, не заплативши куниці…

— Та воно й правду каже дядько Мирін,— процідить хто-пебудь крізь зуби.— Воно б то й викосити… та нікому!

Миріп сидить, насупивши брови, червоний, як жар,— мовчить. Видно тільки, як у його груди то підіймаються, то опускаються та як іноді з-під густих брів блискає блискавка…

Отак поспорять, покричать; одні поблагословлять, другі прокленуть тодішні порядки та й розійдуться. А назавтра— і ті, й другі знову за щоденну хліборобську працю.

— Хто таки нас займе?.. Вже коли за гетьманів не зайняли, то тепер— байдуже!

І порплиться кожен собі в господі, як курка на гнізді. Вимощує, підмощує, смиче, обсмикує, курчат висиджує… Ростуть Піски— і багатіють… Не вряди-годи— дивись: ні відсіль, ні відтіль та й вирветься який захожий: або з нової Січі, з-під турка (бо там віра турецька, земля бусурманська!), або з-за Дніпра, від ляхів— та все на вільні степи, все на вільні степи… Зопне курінь, викопає землянку, візьме жінку та й заживе тихим хліборобом. Глянь: землянка по землянці, мазанка по мазанці— з невеличких хутірців набралося хаток на ціле село, з улицями, з городами, з садками, з левадами! Спасибі запорожцям, і церков своя. Не треба вже до чужого попа йти ні дитини хрестити, ні шлюб брати.