Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 24

З жінкою Грицько жив мирно, люб’язно: ні лайки, ні сварки не чула їх простора, весела хата. В будні— обоє вони працювали; у свято— ходили вкупі до церкви; по обіді— спочивали, або куди в гостину ходили, або в себе гостей приймали… І стали вони між людьми поважними хазяїнами, чесними, робочими людьми, добрими сусідами, навдивовижу парою…

— От з кого беріть, дітки, примір, як у миру жити!— не одна, не дві матірки радили своїм дочкам з зятями або синам з невістками— з Грицька та Христі… Він зостався сиротою й вона сиротою. А що з них вийшло? Чесною працею он скільки надбали! Чесно вони й поживуть його… у миру та в ладу, як брат з сестрою… ніхто з них і не замутить… Одна в них думка, одна рада… Отак, дітки, треба на світі жити!

ЧАСТИНА ДРУГА

VIII

СІЧОВИК

Велике село Піски. Розкинулось, розляглося і вздовж, і вшир, і впоперек на рівній низині, в балці, а перед самим селом мов хто борошна насипав— білого піску серед чорної землі. Так, наче хто білий килимок прослав, щоб витирати ноги, вступаючи в село. Посеред села стоїть невеличка старенька церковця, трохи перехилилася на один бік і вросла в землю. Не тільки покрівля, де-где й ребра поросли зеленим мохом. Проти церкви, на невисокім згірку, величезний палац світить дверима-вікнами… І палац оже, видно, давній, та ще й запущений. Стіни пооблупувані,— де-где вивалюється цегла; покрівля поржавіла; у вікнах шибок не долічишся. Мабуть, ніхто не живе в тому палаці, бо й двір нерозчищений— заріс густою муравою. Тільки дві протоптані узенькі стежечки тягнуться через увесь двір до двох невеличких будинків— по один і по другий бік палацу. Все те осунулось, опустилося… Так виглядали Піски перед волею.

А літ за півтори сотні не тільки цього палацу, а й самих Пісок і сліду не було. Там стояло невеличке сільце, або краще— невеличкі хутірці розсипались по балці, як стоги сіна зимою по степу. Мазанок було всього, може, хат з п’ять, а то все— землянки при самій землі, як могилки, повіддималися. Тільки один димар нагадував, що то не берлога звіряча, а людська оселя, що берегла людей од звіра і од лихої години. Землянка була з присінок, схожих на рів, та хати— льоху. У хаті була піч, де можна зварити їсти та погрітися; одним одно віконечко— мале, як оддушина у бджоляниках, виглядало збоку на шлях. Недалеко від землянки стояли кружком верби, мов зачаровані дівчата, а посередині— чорніла яма, обставлена очеретом. То— копанка для води. Огорожі— ніякої. То тепер тільки стали городи обгороджувати, а тоді— ніхто цього і в думці не мав. Зайвої землі лежало неозорно перед тобою й за тобою… Приходь, заори, скільки хоч— ніхто тобі й слова не скаже. Хіба тільки сусідній пан полковник або сотник подумає: «Ловись, мов, рибко, мала й велика!» Поки там пан налагодиться сплести невода, рибка собі в затишку плодиться, прибуває, виростає… Серед пустих степів красуються, як квітники, веселі хутори, присілки, села; де-где вже посеред села й церква біліє,— ще здалека горить хрест на сонці…

Так уродилося багато сіл і хуторів кругом Гетьманського. Де був колись бір— стало велике село Бірки; серед ярів та байраків, мов з землі виросли, Байраки— Малі й Великі; там, де колись на лощині вовки вили та лисиці нори рили,— красується село Вовча Долина. Тоді заснувалися й Піски.

Оже, як не давно Піски настали, що вже почала вивітрюватись і людська пам’ять про їх настання, та людська пам’ять не сховала того: коли і як оселився у них захожий січовик Мирін Ґудзь. Заховала тільки людська спомка, що цей Мирін був уже немолодий чоловік, коренастий, з довгими усами, з закрученим за ухо оселедцем та що він ще довго після того, як оселився, не кидав свого запорозького звичаю— воювання. «Воював,— казав він,— з ляшнею, воював з башею, воював з татарвою, а тепер воюватиму— з звіром!» І дивись: скинув рушницю на плече та й потяг подовж поля— скільки оком зглянеш… Немає день, немає два, іноді й на третій не видно. А там— глянь! і несе шкур п’ять або шість вовчих.

Отак Мирін доки воював, доки бився, рубався, поки й сам не набіг на свого ззіра, що й його звоював. І ніхто другий звір той, як Марина Зайцівна— з піщанських-таки хуторів козача дочка.

Ішов якось раз Мирін з полювання додому. Сонце стояло на вечірньому прузі, а ще як огнем пекло. Вітер подихав гарячий-гарячий… «Доходжу я,— каже Мирін,— до Зайцевого хутора— виморений, змочений потом. Пити— аж душа горить. Коли— зирк!— вискочила ласочка з земляної нори з відерцем у руках та скік у кружало верб, до копанки! Як забачив я відро, то у мене аж закипіло всередині… Піду, думаю, нап’юся води холодної… Іду. А дівчина нахилилась над копанкою, бере воду та стиха співає… Та таким же то любим голосом, таким важним співом— аж за серце хапа… Підходжу я… «Дівчино!— кажу,— дай лиш води напитися!» Вона глянула на мене— любесенько так… та й співати годі… А мені вже тоді й пити перехотілося… В її чорних, блискучих очах втопилася моя згага! Подає вона мені відро; нахилився я… «А бодай тебе,— кажу,— з такою водою… яка мутна та нечиста!» Та вже хотів був напитися… Вона— хвіть відро… Води— як не було,— тільки калюжка на землі стала. «Стривайте, стривайте,— зацокотала дівчина,— я друге витягну!» Та за відро, та до копанки… Прихилилась, витягла. Та вже ж і вода! холодна та чиста, як сльоза… Напився я,— трохи чи не цілісіньке відро видув; подякував та й пішов… Приходжу додому. Що за знак?.. з ума не сходить моя дівчина: так перед очима й вертиться… «Що за нечиста мати?— думаю.— От тобі й напився води!..» Переходить день,— все одно, що вчора. Минає другий,— не забувається… Піду на полювання,— вона мені, наче мара, з-за бур’янів привиджується!! Раз на вовка хука дав; удруге схибив; за третім разом заряд у пеньок всадив… Овва! зовсім здурів…