Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 23

— Які тут у вас заробітки зимою?— питав він знайомих херсонців.

— Очерети косити,— раяли ті.

Пішов Грицько очерети косити.

— Все ж таки хоч на ті гроші проживу та одягнуся, а весна настане— зараз і потягну у Піски!

Минула зима; наступила весна. Знову закипіла робота то на пристані, то в полі.

Залишив Грицько думку вернутись повесні додому: одіклав на осінь. «А може, тим часом хто надійде з своїх, то тоді уже разом!»

Грицько не помилився: прийшли весною піщани; розпитують— як, що, до чого; розказують за Піски— хто оженився, хто заміж пішов, хто умер; розказують, як трохи кріпакам позначилося неволі, які податки…

— А Чіпка як зажив, коли б ти знав, Грицьку!— хваляться йому.

— А ще не одружився?

— Ще. Та дурний буде, як не ожениться… Мати щодня гризе голову; так усе одкладає та й одкладає: немає, каже, по мені пари!

Грицько й тому радий.

— Ми з ним пасли вівці. Він парень добрий, та тільки чудний собі. А тепер, кажете, зажив? От і добре!

Витрудив Грицько руки ту весну і те літо; а восени— вернувся з своїми у Піски.

Як тільки прийшов, зараз кинувся вишукувати грунту. Тоді їх не труднація була купити: козаки, почувши за кубанські пустоші, що казна оддавала виселенцям, шарахнули на Кубань. Грицько швидко купив величезний огород з новою хатою, з повітками, погребом, колодязем. За все те щось півтори сотні, чи що.

Купивши грунт, почув себе Грицько зараз іншим, немов на аршин виріс, на корх потовщав. І люди заговорили у селі: «От парубок! от хазяїн!» Батьки та матері гострили на його зуби як на корисного жениха, особливо убогші. Та Грицько тепер зовсім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда.

Між парубками він поводивсь звисока. Як же лучалося йому вийти на улицю або піти куди на вечорниці, він зараз пускав їм ману у вічі. Де, мов, ви бували? що видали? Що ви знате?.. Ось як я був… отам і там!.. Та іноді почне верзти таке, як той москаль, що вернувся в рідне село по білету. Хлопці слухають, уха розвішавши, роти пороззявлявши. А він— таке плете, що й на голову не налізе! Правда, дівчата, постерігши відразу такі баляси, по своїй жартівливій натурі часом і геть-то сміялися з його, пришивали квітки йому прилюдно;

а проте на самоті кожна думала: «От би за Грицьком бути! Хата є, огород є, та й грошенята, мабуть, водяться… не треба б на перший раз дуже й працювати… От би добре!»

Оже Грицько, хвастаючи своєю бувалістю, пишаючись своїми достатками, сам тепер думав не про убожество. Йому бажалося до свого добра приточити ще й жінчине, щоб вийшло одно, та велике! Отак поміркувавши сам з собою, засилає він старостів до найбагатшого козака Лози, котрий щороку посилає в дорогу паровиць по десять за сіллю та за рибою. Так же й Лоза Грицькової натури. Він думав мати зятем не простого козака, не такого, що колись у драних штаненятах за вівцями бігав.

— Ще моя дочка небагато хліба переїла, сидячи дома,— одказав Лоза старостам.

Це трохи збило пиху Грицькові, осадило його наниз. Він притих, присмирів, навіть зайшов якось раз до Чіпки, котрим почав був гордувати, та не застав дома.

Оселився Грицько на зиму у чужій сім’ї, у котрої купив город з уговором, що вони житимуть до весни у проданій хаті. Пристав у сусіди, хоч і в своїй хаті, та й почав роздумувати: яку собі жінку брати. Хочеться й багачки; хочеться, щоб була й уродлива. Довго він міркував собі, перебирав у думці всіх дівчат на селі,— та сам незчувся, як і коли закохався у сусідчину наймичку— веселу, моторну й робочу дівчину, хоч і невелику красулю.

Христя— так її звали— зосталася малою після батька-матері. Родичі, що можна було, рознесли; осталося тільки днів на п’ять поля, та й тим орудував дядько, у котрого спершу вона й жила. Як піднялась на ноги, бачить: скільки не роби на дядька, нічого собі не придбаєш. Так вона кинула дядька, а сама пішла у найми. Перепелиха, заможна козачка-удова, що жила недалечко од Грицькової хати, найняла Христю. Зажила вона у Перепелихи, як у себе дома. Перепелиха була вже стара людина, добра, жалісна. Вона жила великою сім’єю— з дочками, сиротами-онуками, за котрими треба було приглянути, нагодувати, напоїти. Христя— молода, весела, щебетуха, працьовита дівчина— дядина ще змалку не давала ногам та рукам її одпочивку, призвичаїла до роботи. Хазяйка уподобала наймичку, наймичка— хазяйку. Збоку дивлячись— Христя не наймичка, а дочка рідна.

Так оця-то Христя, низенька, чорнявенька, не дуже хорошої вроди дівчина, якось ненароком запала Грицькові в серце. Забув Грицько про великий посаг, який думав затягти за жінкою; годі думати про якусь незвичайну красу,— давай лицятися та женихатися з Христею… Недовго й тяглися їх любощі: після водохрестя заслав Грицько старостів до Христі, а через тиждень наші молоді й побралися.

На весну одібрав Грицько у дядька Христину землю, купив парку биків та корівчину за останні гроші, які заробив, плоти розбираючи, очерети б’ючи, та й став тую землю орати, спрягшись з таким же, як і він, небагатим козаком— сусідом. Зажив Грицько тихим пахарським життям— хоч не таким, яке йому за парубоцтва думка висновувала, а все-таки гаразд— так, як і люди.