Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 21
- Мирний Панас -— Хіба, ти думаєш, він живий? То зроблено з чогось.
— Невже? Де ж таки?! Ви гляньте: он як у його очі блищать!
— То що, що блищать? І очі йому скляні повставляли…
— А чого ж він такий страшний? І навіщо робити таку страшну іграшку?!— допитувавсь Грицько, приглядаючись крізь скло на неї.
— Та хай йому цур! Ходімо… а то ще тут по гамалику заробимо.
Пішли. Одначе у Грицька з ума не сходила та страшна лялька. «І що воно за звіряка?— думав він.— Грива тобі— як у коня; а само— бог його знає, на віщо й схоже! А люте, мабуть?.. Лютіше вовка!.. Недаром так рота роззяпило, зуби вищирило… А чи воно то можна такого чоловікові зловити? Навряд чи зловиш! Воно, мабуть, дужче від найдужчого чоловіка… А чи я б то його подужав? Ні, мабуть… І Чіпка б, мабуть, не подужав… а вовка він раз сам на сам одігнав від овець… Цього навряд чи одженеш… І де воно заведеться таке!.. Господи ти мій милий…»
— Дядьку Остапе!
— Чого?
— Що воно таке за звіряка ото?— питає знову Грицько, як перейшли вони улицю з магазинами та йшли трохи глухішою.
— Та я й знав, як його звати, та забув!
— Кого там звати?— питає третій чоловік.
— Звіряку… Там ми бачили у вікні одного: грива біла, само руде, голе, рота роззявило, немов тебе проглинути збирається,— одмовляє Грицько.
— А хвіст довгий?.. на кінці з китицею?
— Еге-ге!
— То— лев.
— Лев?!— вимовив здивовижений Грицько.— Що ж то воно за лев?
— Звір такий… Цар над звірами…
— Цар! Так ото той цар!! А нестеменний тобі царі. Уже, мабуть, що тільки він не скаже, то кожен послухaє. Бо де його такого страховища не послухати?!
— А звісно. На те він і цар— одмовля чоловік.
— Та мабуть же, він і здоровий дуже, сильний?
— Авжеж, сильний: сильніше від усякого звіра!
— Як же його ловлять такого?— пита Грицько.
— Як? Звісно— якось-то ловлять… прирозуміли якось— коли, кажеш, держать у хаті.
— Його, мабуть, один наш цар тільки й зможе піймати; а нашому братові— не сікайся!— каже Грицько.
— Так! цар тобі ловитиме!— увернув дядько Остап.— Пошле таких, як ти… от і лови!
— А як покуса? як з’їсть?!
— То що, що з’їсть?
— А як я не хочу?
— То голову зітнуть…
— Та як же його таке піймати, коли на його й глянути страшно? Вовк який,— та й того боїмося… а то ж таки таке страховище, господи!
— Цареві до того діла немає. Сказаної лови! то й лови…
— А що ж у нас нігде такого не чутно, щоб ловилося?
— Та воно у нас не водиться.
— А де ж воно водиться?
— Десь за морем.
— А хіба й за морем є земля?
— Бог його знає. Видно, є, коли цей звір з-за моря…
— А чого ж старі люди кажуть, що за морем уже землі немає, а тільки три коти… на них і земля держиться…
— То, може, воно там, між тими котами, й водиться!— одказав третій чоловік. Розмова на цім обірвалася.
Ішли уже заробітчани мовчки, нога за ногою, кожен сам— з своєю думкою.
Вийшли з міста у поле на битий шлях. Тут уже інші речі клопочуть Грицькову голову; інші думки захоплюють його серце.
Серед широкого й просторого степу, рівного, як долоня, над котрим носився тільки буйний вітер та чорний ворон коли-не-коли скрикував над головою, прорізуючи дзвінко обвітря своїм дужим крилом, або степова чайка кигикала, з купини на купину злітаючи, мов за дітками плакала мати,— тут йому думка розмальовувала картину за картиною… То перед його очима виводила обстави городського життя, бучного, шумливого, клопітливого. Усе те ревло та клекотіло, як вода в прірві, й лякало його своїми розкошами, біганиною, вигуками та викриками. Заквилила чайка— і разом перенесла його думку на село, в тиху сільську хатину, нагадала про жінку, про діток… Жіночка така маленька, чепурненька, швиденька— усе в неї до ладу якось, не тільки в хаті, а й у роботі: швидко вона повертається, діло горить у неї в руках,— чисто, гладко. Дивиться він на її роботу, а самого жаль бере, що вона так працює. Він аж розривається, щоб найбільше зачепити, найважче самому зробити, а жінці щоб менше зосталося, щоб вона не натрудила своїх білих ручок. Хай коли й робить, то так, ненароком, мов для іграшки, а не від нужди. А прийде свято, неділя, підуть вони у парі до церкви; з церкви— обідати; після обіда— полягають одпочити… А тут— дивись: Івась або Василько прилізе, стає дибки коло матері, спинається їй на руку, не дає задрімати.
— Піди, Івасю, піди гратися,— каже мати,— поки тато задрімає…
— Ді-ма-ю… ма…— лепече дитина.
А тато чує це, дивиться на дитину крізь вії й серцем радіє…
Син одступив од матері; дибає малими ногами до його. Він умисне повернув набік голову— скоса поглядає на дитину.
— Бач, бач! розбудив батька,— каже мати,— не дав спочити…
— Бу-див… ци-ти…— одно лепече дитина.
— А батько візьме прута та— аж-аж-аж-а!
Дитина стоїть, пильно дивиться то на батька, то на матір.
— Жа-жа!.. жа-жа!— промовило й собі за матір’ю, замахуючи малою ручкою коло батькового виду.