Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 22

— Ой ти, сучий сину! за що ти б’єш батька? Ось постій: я тебе закину,— обізвався він; підвівся, бере на руки дитину— гойдає. Дитина лежить— усміхається.

Жінка любо-приязно поглядає то на дитину, то на чоловіка…

— Нічого б я у світі не хотів,— шептав він серед таких думок,— тільки б хату теплу, жінку-любку та малу дитинку! А то б— усе мав… Хліба б ми заробили за літо та й зажили б цілу зиму!

Голублячи таку думку у серці, непримітно переходив він безкраї степи без утоми, безводні довгі шляхи без пекучої згаги; тільки й бажав, щоб швидше стати на місце, заробити грошей, вернутися у село, купити дворище, оженитися та й зажити тихим сільським громадянином.

— У місті дуже багато крику та галасу, а в селі найкраще— і тихо й вільно…

Прийшли вони на місце. Грицько не кидався своїх. Цілою громадою стали вони на косовицю сіна, а потім і хліба.

Легка тому робота й сама найважча, сама найзабарніша, хто її робить по своїй волі, залюбки, хто пестить у серці надію, що немарне вона піде, що через ту роботу він засягне свого щастя, котре ще й не видне, ще не чутно його й шелесту, котре десь далеко-далеко, ген за скількома роками праці, нужди, всякого горя, малює його думка рожевими квітками надії… Легко тому за всячину братись,— робить він, як віл, без утоми; працює, як хазяїн, завжди веселий, покійний.

Так робив Грицько весну й літо. За цілий день випускав косу з рук тільки тоді, коли треба було попоїсти та виспатись. І спав він ту коротеньку літню нічку мертвим сном, яким тільки спить чоловік, виморений важкою роботою. А тільки що світова зоря займалася, починав жевріти схід сонця,— знову у Грицькових руках звивалась коса, як та гадюка, по рівному степу. Хазяїн зглянувся на його щиру працю, похвалив його і набавив трохи плату.

— Либонь, ти, Грицьку, маєш думку городи та села закупити, що так налягаєш на роботу!— казали йому земляки-селяни.

— А що?— усміхаючись, питав Грицько.— Чого тут дивиться? Узяв косу— чеши!

— Гляди лиш, щоб очкур не урвався,— хто-небудь щипне.

— Не бійсь: не твоєї натури!— одкаже Грицько та й знову за косу.

Одначе як не щиро налягав Грицько, як з мочі не рвався, а прийшлося під осінь лічити заробітки,— тільки сотню й налічив!

«Воно й добре,— дума сам собі,— оже все-таки трохи. Що ти з сотнею вдієш? Поганенький грунт можна купити,— так же до грунту ще багато треба. Де ти, об віщо руки зачепиш?.. Хіба на зиму зостатись?»

І справді Грицько зостався. Селяни пішли назад додому, а він потяг далі— до Ростова. На дорозі зустрів він таких, як і сам.

— А куди?— завжди питали його подорожні.

— До Ростову.

— Не ходи до Ростову, ходім до Херсону!— раяв йому один з них.

— Чому?

— Там малий заробіток, а в Херсоні на кораблях дуже добрий.

— Зате ж далі.

— На півтижня… То що? Ходім!

— Та чи ходімо, то й ходімо,— подумавши, одказав Грицько та й пішов з людьми.

Прийшли вони у Херсон ще зарані; обійшли город; роздивилися; пішли на пристань.

Лиман перед їх очима— скільки засягнути— лелів; по йому, мов великі палаци, ходили судна, берлини, баркаси, плоти, а між ними й пароходи снували. Люди на пристані, як черва, ворушилися, бігали, усяку всячину виносили, кричали,ґвалтували.

— По полтинику од сотні дощок!— кричав хазяїн з плоту. Народ біг туди.

— По три семигривеники!— кричав з другого— і народ, як хвиля, кидав цей плот, перебігав до другого.

— По карбованцю день!— кричали з судна.

— По карбованцю з четвертаком!.. По півтора! Усяк викрикував свою ціну, усяк бігав, як несамовитий, од одного судна до другого, де більше давали; од плоту до плоту… Сторгувавшись в ціні, робітники злазили на плот або на берлину, виймали звідти усячину і, нерідко по пояс у воді, виносили на головах дошки, бочонки, качали на вірьовках сорокові бочки.

Став і Грицько до одного плоту. За день— мало не три карбованці заробив.

— Еге!— подумав він,— та це місяць отакої роботи, то й багатирем станеш!»

Оже— ба! Раз— така робота не щодня й трапляється, а вдруге— з кожним днем міняється й плата за роботу: то більшає, як багато товару присуне, то меншає, коли дві чи три берлини… Одначе плата за день ніколи не падала від карбованця; зате більшала іноді й до п’яти. Все-таки далеко корисніше косовиці!

Грицько радів, дякував у душі порадників. А робив— як той віл, цілий день; спав на голій землі або на колоддях; уставав тільки що на світ благословилося та знову за роботу брався; навіть мало що й їв, та й то все на ходу: пильнував, надолужав, як би більше заробити!

Пізньої осені, як уже плоти перестали пригонити, а барки та судна коли-не-коли приходили, роботи треба було дожидати днями, а не часами, Грицько полічив свої бариші: дві сотні з лишком лежали у його в кишені… Грицько радів, як мала дитина. Гепер його надія, що, як виходив на заробітки, ще тільки мрілася, стала виразніше виступати перед очима: й огород з садком, і нова тепла хата мов уже лежали у його в кишені… «Воно б таке, що й додому час»,— подумав Грицько, та зима застукала.