Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 47

Зате його рівні любили, як товариша, котрий нікому не попустить свого брата в образу; старші любили, як добру дійну корову; а начальство любило, як на все здатного, моторного москаля, котрого не встид послати у ординарці і на смотру перед ще вищим начальством показати. Незабаром Максима зробили унтер-офіцером.

ХІІІ

МАКСИМ— СТАРШИМ

Що можна лялі, того не можна мамі. Що можна простому москалеві, того, борони боже, старшому. Тепер Максимові не можна вже ні погуляти, як колись, бо начальство старших частіше бачить; ні на «прокормлєніє» попрохатись, бо старших не пускали…

Старші держали себе геть далеко од простих москалів, щоб ті не зазнавалися; докоряли їх за всякі провини; били, нехтували. За те їх прості москалі завжди ненавиділи. Не жили старші у миру й між собою: кожному бажалося вискочити перед начальством, показати себе за найкращого. Через це кожен на кожного клепав, наговорював, всяк підставляв ногу другому. Не стало братерства, не стало товариства— і кожен думав тільки про себе, норовив тільки для себе, аби самому добре!..

Перевернуло старшинування й Максима. Спершу він був запишався, почав гордувати нижчими себе, а найбільше— своїми земляками; став їх ганяти, а часом і зуботичку давати, щоб похнюпий «хахол» держав рівніше голову; іноді по руці або по нозі тесаком увірве, що не так ружжом кидає, не так носки витягає… Учні терпіли. Хоч у душі й проклинали Максима, а проте слухали— духу його боялися… На те служба!

Оже ні похвальба старших, ні покора нижчих не вдовольняли Максима. Стало йому те старшинування гірше полиню… Ні з ким душі одвести; ні до кого по-братерській забалакати; ні на чому своєї сили показати… А вона так і прохалася на волю… та волі ні в чому не було!

Наткнувся якось раз Максим на граматку. Накинувся він на неї, як на свого ворога; пригорнувся, як до матінки— почав учитись. Нудно й трудно було заучувати ази та буки. Та що ж робити?— учив. Як пройшов усю азбуку,— аж повеселів: діло пішло спірніше. Він бачив, як з літер складалися слова, і дивувався дуже. Почав уже читати, і тут біда! Нігде не запопаде такої книжки, щоб до душі припала. Перечитав він псалтир, часословець, перечитав житіє якогось святого… Раз— уторопав тільки через десяте-п’яте, а друге— такі книжки його не вдовольнили. Молода душа, гаряче серце, викохані на живих грізних дідових переказах про січі, про бої, про чвари, прохали такого ж палкого живого слова про такі самі бої та чвари, а не чернечого смиреномудрія. Максим його не розумів і куди з більшою охотою слухав іноді побрехеньку якого-небудь сідоусого москаля про походи з «світлішим князем Суворовим» або про давні московські виходеньки! Надокучила йому й грамота, як нікчемна річ. Йому хотілося гуляти, битися, рубатися… Як на те ж: кругом було тихо, нігде ніщо не шерхне.

Що його робити? Волею-неволею приходилось миритись з своєю долею, з таким нудним життям. Максим помирився, почав тільки про одного себе думати, за одного й для одного себе дбати. Як грамотний, він усіх рівних підвертав під себе— першим лічився у начальства. А з простими москаликами недобре поводився: не тільки зобижав їх, як другі, а так же, як і всі старші, почав обрізувати та обкраювати ті злиденні московські достачі, які давалися… А щоб чим-небудь хоч трохи одводити душу, обзавівся якоюсь повійницею та й гуляв іноді з нею…

Ішов 1848 рік. Заворушились французи і махнули свого короля геть з престолу. За ними піднялись німці, італьяни… Обхопив вільнолюбивий дух чехів, цесарців з ляхами… Загомоніли піддані проти своїх королів, цесаря… Скрізь червоніла пожежа вільного духу… Поки ж те зарево було тільки здалека видно,— сількісь! Аж ось палає огонь у сусіда, на самій границі… не дай, боже, віхоть перекине й на нашу сторону!.. Що тоді?.. «До зброї! до зброї!»— загукали наші і забили тривогу… «До зброї,— боронити цесаря од його бунтівливих підданих». Це вже нам була не первина. Ми вже ходили раз боронити турка од його бунтівливого холопа— білого орапа. Узброїлись наші й тепер, погнали полки за полками обороняти австріяка од венгра,— тушити пожежу, котра то там, то там прокидалася по Слов’янщині…

Пішов і Максим, повів свого звода. Тут йому вперше довелось побачити січову смерть своїми очима… Раз, серед кривавої січі, де крик, гам, дим, річки крові, де те, що йшло вгору, мішалося з тим, що ховалося в землю,— Максимові трохи не довелось свою, голову зложити… Напали на їх трьох— цілих десять; сікли,рубали… Вони не подавалися… Коли це, де не візьмись, підскочило ззаду три своїх… як рубонуть венгерців, то один тільки втік, а дев’ять на капусту посікли… Подякував Максим незнакомим москалям-товаришам, що виручили з видимої смерті, та й знову побіг рубатися…

А то— вдруге, уже він виручив трьох москалів і знамени. День був палкий-гарячий, а до того сонячного жарy піддавали ще й гармати свого— то з одного, то з другого боку. Наші стояли на однім згірку, а венгри навпроти, на другім. Палили з гармат, палили— нічия не бере! Тоді сказали конниці «батарею взяти…». То не вихор понісся по долині, то наші улани помчалися батарею брати. А насупроти їх— мчалися венгерські улани… Як зачали рубатися, господи! А з гармат— одно палять, одно палять… аж земля стогне… Не видержала конниця, ні їх, ні наша, картечного гороху— прибрала муштуки в руки— та назад… Що його робити? «Піхота— в штики!» Піхота кинулась бігом… Картечний град брав своє по дорозі,— оже піхота добігла… Узяли наші батарею та вже хотіли назад вертатися… Коли— зирк!— гоп, може, зо двоє убік зчепилася купка, рубається… А посеред купки видно знамено: то опускається униз корогва, то знову піднімається вгору. Максим стояв скраю. Як побачив,— та, не дожидаючись приказу, як крикне: «Звод, за мною!» Повіявся звод за Максимом. Підбігають зблизька,— аж то наші з венграми за знамено різанину справляють. Як кинеться Максим на ворогів… Так хіба лев кидається на охотника! Ті бачать— непереливки,— та врозтіч. А Максим тоді: «Пали!» Москалі приложилися: бух! бух! бу-бух!.. Один поточився, два стовбура стало… Максим прицілився: бух!— венгерський офіцер заорав носом— і не скрикнув, і не тіпнувся… Ні душечки не оставили ворогів. Тоді до своїх. Посеред калюжі свіжої крові лежало чоловіка з п’ять, а оборонили тільки трьох та знамено. Максим глянув на живих— порубані, покарбовані; тоді глянув на мертвих… і затрусився. Посеред купи лежав, об’юшений кров’ю, той самий чорненький москаль, що оборонив Максима од смерті,— лежав, тіпався, ще живий… «Ой, лишечко!..— кричав недобиток:— Ой, рятуйте!.. Мотре!.. Хівре!.. Ой, рятуйте… Простіть мене!..» І, захарчавши, спустив дух…