Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 49

Як минуло їй п’ятнадцять літ, вони ще щось запримітили. Кинулись їм у вічі тонкі на шнурочку брови, блискучі, хоч і сірі, очі й волосся, як льон, біляве, й личко, як рожа, рум’яне… Запала їм в пам’ятку її краса, урода дівоча… Вони порадились— не пропустити даремно, не взявши свого.

Пораялись… Вимили, вичесали її, обули, одягли у нову одежинку, як панночку, і однії темної ночі одвела її сама мати у місто, до великого будинку…

Пустилася дівчина, як собака з ожереду: щодня, щоночі гуляє! Тут знайшовся офіцер якийсь, узяв її з сирої холодної хати, перевів у свій теплий, ясний будинок. Прожила там Явдоха з півроку, у теплі та добрі, та в розкошах купалася; та несита її натура не вдовольнилася тим: покрала вона срібло та золото у офіцера… Прогнав її офіцер, обідравши, як білочку. Одначе вона недовго тужила: незабаром знайшовся другий. Обікравши й того, вона вже сама утекла. Потім того ні до кого вже не переходила жити, а стала сама до себе приймати— хто більшу плату давав. Знаючи красі своїй ціну, вона торгувала нею, як жид крамом, не пропускаючи случаю зірвати найбільше, а то— й підголити. Слава про злодійкувату Явдошку одбила хіть у панства та офіцерства заїздити до неї. Грошики, що придбала, пішли на розкішні убори, на дорогі наїдки та напитки… А тут— лихо! почала вже й краса осовуватись, спадати… Треба щось казати з собою! Треба заздалегідь десь захисту шукати, притулку для себе… Про батька-матір вона давно забула; не знала, чи й жили вони на світі… Живучи сама собою, вона розгадала, що через них втеряла.

На той час зустрів її Максим. З своїм норовом веселим та безжурним, при своїй, хоч уже й пом’ятій, а ще хорошій красі,— Явдошка запала йому в око, вразила у серце. Максим почав лабузнитись. Явдоха, помітивши це та розпитавшись, що Максим між москалями не остання спиця в колесі, давай на його ще дужче налягати. То, дивись, словом укольне, то мовчанням дойме, то приголубить його коло себе, то знову одіпхне його— гулянками з другими.

Максим біснувався, а проте ще дужче закохувався. Часом вона розжалоблювала його розмовою про своє безталання, про свої недостачі. Максим нанесе їй на другу ніч того й другого, дарує, жалує.

Не обійшлося без того, щоб і вона не задумалась про Максима. Карі його очі заглянули і їй у серце; чорний ус здавався таким хорошим; постать— бравою, дужою; та Максим чоловік і не без достатків, не без копійчини…

Зійшлися вони. Прожили рік, другий; звикли між собою, як чоловік та жінка. Дітей не було. Журби й турботи не знали… Тільки те й робили, що пили та гуляли нишком та тишком, щоб, бува, начальство Максимове не дізналося.

Тоді саме перегнали їх полк з одного міста у друге. Пішов Максим— та й засумував. Зосталась Явдоха— і теж сумувала. Через місяць подає їй Максим низенький поклін, цілує її в «сахарніє уста» та в «білосніжну грудь», посилає грошей, просить, щоб приїхала: коли хоче, то вони й повінчаються. Тоді уже розлучить їх «мать сира земля».

Явдоха зібрала свої манатки, поїхала. Швидко вони й побралися.

Вийшла з Явдохи справжня московка. Не страшні їй ні походи, ні переходи; завжди моторна, весела, до гулянок удатна. Щоб недаром жити, немарне тратити час, вона узялась то сим, то тим перепродувати. Накупить рублів на десять усякого краму та й перепродує москалям. А часом який-небудь молоденький москалик підніме що й чуже, однесе до тітки Явдохи. Явдоха прийме москалика й подарунок… Правда, іноді й доставалося їй од Максима за ті подарунки: не раз, не два ходила вона з підсиненими очима. Та— байдуже! Москалі це добре знали, а все-таки лабузнились до Явдохи, а Явдоха справляла з ними сміхи та реготи… Московка— московкою: її поб’ють, а вона ні гадки!

Отак прожили вони щось років з десяток. Максим постарів; постаріла й Явдоха— краса її спала, помарніла, одцвіла… Уже тепер не так і молоді москалики горнулися… Рада не рада, треба було схаменутися. До всього того десять літ безпутного життя витягли всі грошенята, що Максим наскладав до парування. Треба було надалі подумати… Оханулась Явдоха, а через рік гойдала невеличку дочку Галю.

Галя зразу усе переломила. Гулянки одлетіли; жарти— теж: виступили наперед клопоти та жаль за марно потраченим добром. Малесенька Галя спарувала Максима з Явдохою уже навіки, зв’язала міцно їх думки докупи, підбивала на одно діло. Максим бажав дочку виростити у багатстві та розкоші; бажала й Явдоха того самого… Вона думала, що багатство та розкіш заховають дитя її від такої лихої долі, яка їй судилася… І обоє вони клопоталися об однім— над поживою та наживою… Чи сяк, чи так, а нажитись треба!

Знову Максим з Явдохою, хоч і інаково, прийнялися за діло молодих літ. Максим— за «прокормлєніє», Явдоха— за крадіжку. Максим, докладаючи ротному, що москалі просяться «на побывку»,— брав з них своє так само, як і покійник Федосійович. А як верталися москалі з «прокормлєнія»,— вони заносили до Явдохи накрадене, награбоване добро, а вона вже сама знаходила йому ярміс… За те тітці Явдосі, як сховачу й переводчику, доставалася половина всього…