Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 50

Так їх захопила «чиста». Та ба! Чистої Максимові не дали. У той саме рік почалася остання війна з турками. Погнали Максима під Сілістрію, а потім перевели у Крим. Явдоха з маленькою Галею й собі повіялась за полком, все-таки не кидаючи свого краму. Тут вона таки добре заробила, бо не одні прості москалі купували у неї всячину, купували й небагаті офіцери. Зовсім би добре, коли б не страшно, що от-от Максим зложе свою голову, одтинаючи другим. Оже страх її не справдився.

Максим тепер уже знав ціну життю— не кидався так, як замолоду, у саме, мовляв, пекло. Тільки всього, що його у руку штиком кольнув якийсь француз. Максим зрадів та зараз у лазарет… Пошепотав там з лікарем. «Не годиться,— кажуть,— у службу; у чисту його!»— Максим полежав ще з місяць; дали йому чисту, почепили ще нову мендаль та й випустили на всі чотири сторони. Максим забрав жінку з дочкою та й потяг на рідну сторону відшукувати батьківщини.

Вертаючись додому через тридцять літ, він думав застати Піски такими ж самими Пісками, якими кинув. Через те й раявся з жінкою, прибувши додому, спродати батьківщину, оселитись де в багатому, люднішому місці та й пристроїтись до торгу на ті гроші, що придбала Явдоха. Коли приїхав— і здивувався. Не ті Піски, та й годі! Ніде ні одної землянки— скрізь мазанки; село велике, широке, довге, а кругом край веселий, людний, хоч і небагатий… «Значить, більше поживи для грошовитого!»— подумав Максим.

— Ні, жінко,— каже Явдосі:— мабуть, уже кістки зложимо на моїй стороні… Бач, який гарний край!

Явдоха й сама те бачила. Оселився Максим у батьківській хаті.

Явдоха крамарувала дома. Максим по ярмарках їздив, купивши коняку. Жили собі тихо та мирно, вирощували-пестили дочку Галю та в торгу кохалися. Через рік батьківську хату перекинули, збудували нову— простору й ясну, з світлицею, з кімнатою під проїжджих.

Дивуються піщани, що то московська служба з людьми діє, якими їх робить! Ішов Максим у москалі розбишакою, волоцюгою,— сказано: Махамедом, а повернувся поважним чоловіком, з багатством, з заслугами… Прості люди з заздрістю дивляться на Максима Йвановича, поважають, шанують, хоч Максим Іванович геть високо дере голову проти «нетесаного мужичья». Батюшка, волосні завертають до його «чайку» попити та пропустити чарочку-другу тієї «живиці-водиці»; сам становий Ларченко, коли не їде через Піски, завжди завертає до Максима в двір.

Отак прожив він щось років три чи чотири у Пісках. А це зразу— спродав дворище, будинок, забрався,— та й виселився на хутір, на батьківську землю.

Піп, волосні так жалкують:

— Не кидайте нас, Максим Іванович,— не сиротіть наших Пісок!

— Там мені,— одказує,— буде краще, вільніше… Тут на селі багато заздрих! Ніхто не пройде повз дворище, щоб не позавидував…

На хуторі зараз же на перше літо двинув будинок, мов панські хороми, а не мужича або москалева хата. На друге літо— обзавівся трояном коней; вибудував стайню, комори рублені; обплівся височенною густою лісою з острішком і з такими, як по трахтирах, воротами. Коли чутка— буцім хоче постоялий одкрити…

Піщани зовсім роти пороззявляли. Одні догадувались, що Максим, видно, у службі грошей заслужив; другі казали, що, мабуть, чи не в Туреччині де поживився,— може, уклав якого багатого та собі гроші забрав; а треті мовили, що за жінкою взяв.

Оже ніхто не знав, не бачив, як Максим жив на хуторі. Як виселився з Пісок, то ні до його ніхто, ні він ні до кого: так, мов умер! Якби не доводилось піщанам бачити його по ярмарках, то, певно, ніхто б не знав, чи є він на світі, чи вже немає… А то з ярмарків, було, привозять новину про Максима: вибудував, мов, оте й те, а наміряється, кажуть, будувати ще й те! Отак переказували люди те, що чули, а самі, на свої очі, ніхто не бачив… Знали тільки, що у його все було на запорі— позапиране, позамикане…

— Москаль хвортецю собі вибудував!— сміються іноді пішани.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

XIV

НЕМА ЗЕМЛІ

Життя, кажуть, зжити— не поле перейти. Життя— що погода. Як серед ясного літнього дня, коли сонце аж пече, так гріє та світить, дивись: де не взявся вітер, надув-нагнав з усіх боків чорні хмари,— заклуботались вони; насупилось небо… заховалось сонце— похмуріло… загуло, закрутило, закушпелило шляхом… зиркнула блискавка, загуркотав грім… гряк! трісь!.. Отакечки й тут. Оце тихо й мирно, любо та мило… гульк!— не вспів озирнутись, як повернуло на негоду…

Увосени, тільки що позвозив додому Чіпка хліб з поля і лагодився молотити, сам собі міркуючи, як тепереньки бачитись з Галею,— на тік до його вскочило лихо… Стоїть він на току з ціпом,— аж приходить десятник з волості. «Чого йому треба?»— подумав Чіпка і прикро глянув десятникові в вічі.

— Ходи лиш у волость!— каже десятник здалека.

Чіпка ще раз глянув на десятника, подумав трохи, та тоді вже запитав:

— Чого?

— Не знаю,— одказав десятник.— Кличуть… якийсь чоловік прийшов з Дону…