Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 51

— Що за чоловік? Навіщо я йому здався?

— Не скажу,— одмовив десятник.— Прийшов, щось побалакав з писарем,— мене оце й послано…

— Добре… прийду,— одказав Чіпка.

Десятник повернувся і пішов повагом подовж вулиці.

Не пішов, а побіг Чіпка у волость; не зайшов і в хату, не сказав нічого й матері.

Незабаром після того вернувся додому,— та прямісінько в хату. На той час Мотря поралась біля печі.

— Отак, мамо!— обізвався він.

— А що, сину?— питає, не обертаючись, Мотря, не помітивши ні жалю в голосі, ні смутку на лиці.

— Припленталась якась приблуда… Каже: Луценків небіж… Хоче нашу землю одбирати…

Мотря миттю обернулася, глянула на Чіпку,— та й отетеріла… Хоч вона й дивилася, та нічого не бачила, не розуміла.

— Каже: не оддаси,— буду позивати…

Мотря поблідла— і ледве вимовила:

— Який небіж?.. Звідкіля??

— Кажу ж: з Дону!— одмовив Чіпка.

— З Дону?!— якось боязко запитала Мотря— та й опустилась на лаву…

Одно невеличке слівце «Дін», як молотком, ударило її в голову… Пам’ять у неї зразу прокинулась і нагадала, що вже раз прийшла була до неї лиха година з Дону, котра перевернула все її життя та й кинула бідувати на старість… «Чи не нова, бува, прийшла знову з того проклятого Дону?»— думала Мотря, глядячи на сина, хоч нічого й не бачила, бо у віччю в неї почорніло, затуманилось…

Чіпка подививсь на смутну, перелякану матір— і оханувся… Він бачив, що його звістка впала громом на стару материну голову.

— Не журіться, мамо!.. не лякайтесь!— став він заспокоювать матір.— Хай позиває… Нам громада присудила землю… Байдуже! Ніхто тепер не вирве з моїх рук…

— А клопоти.., а тяганина…— проказала Мотря, задумуючись.

— Сількісь… А землі не дам! Зубами держатиму— не пущу!

— Оступайсь, сину, за своє добро… У нас же тільки й багатства, що земля та… Скільки я попоходила, скільки я попоносила, поки тоді оддали!..— згадувала Мотря, як вона добувала ту землю.

— Кажу: не журіться!— одказав Чіпка і пішов з хати на тік молотити.

Мотря посиділа ще трохи на лаві; ще перекинула в своїй голові одну думку за другою… може б, ще сиділа та думала, якби не засичав окріп у печі, збігаючи ключем на черінь… Тоді Мотря встала, висунула окріп і знову стала поратись коло печі, як і до того поралась.

Побалакали вони в той день за землю за обідом; побалакали за вечерею; довго балакали, полягавши увечері спати,— і забулись обоє… Іде життя у них протертою стежкою: як сьогодні, так і завтра; як завтра, так і по-завтрому… Мотря коло печі та в хаті або за корівчиною ходить… Чіпка— на току, коло хліба порається: молотить, та віє, та околот в’яже…

Коли так— тижнів, може, через два після тога, як

кликали Чіпку у волость— знову прибігає десятник, загадує знову йти у волость, та вже не самому Чіпці, а з Мотрею. Чіпка не послухав: матері сказав сидіти дома, а сам мерщій почимчикував.

Не вспів він ступити на поріг у волості, не вспів сказати «добридень», як писар до його з бумагою:

— Ось з суду бумага за вашу землю!.. Велено одібрати у вас і оддати Луценковому небожеві…

Чіпка— сам не свій. Дивиться то на писаря, то на бумагу: чи бумага бреше, чи писар?

— Як же це?— питає в писаря.— Адже тоді громада присудила нам землю…

— Присудить— присудила,— каже писар,— та, бач, парубче, є й над громадою старші. Громада присудила, а суд— одсудив!

— То це так і оддать землю??!

— Авжеж.

— Та ні, не буде цього!

Більше нічого не сказав Чіпка, не поклонився навіть старшині волосній, а повернувся— і пішов, похнюпившись, додому…

— А що тепер, мамо, робити?— запитав матері, ледве одхиливши хатні двері.

— Що, сину?

— Пропала земля!

— Як пропала?

— Кажуть: суд одсудив…

Немов хто гострий ніж вгородив у серце старій Мотрі. Як сиділа вона на лаві, на гребені, виводячи тонку нитку,— так і прикипіла на днищі: заколіло веретено у одній руці, а волокно у пучці— у другій…

— Краще б мені, сину, в домовині лежати, ніж таку чутку чути!— ледве вимовила Мотря крізь сльози…

А Чіпка— не чув, не дослухався до її слів. Він сам себе, землі під собою не чує… Міряє він хату— то вздовж, то впоперек, б’є об поли руками, ніби сам собі приговорює:

— Та ні, де буде сього!.. Брешуть вони… Я вас знаю… знаю, бісових сутяг!.. Підсипав писареві блудяга… і є земля! Та ні!.. Мене сим не підведеш… Я сам своє знаю… допитаюсь свого… Хоч от— по сю (черкнув по горлянці рукою), а землі не дам!..

Порівнявшись з матір’ю, став, узявся в боки, глянув на неї…

— Виймайте гроші, які є!— гукнув зопалу.

— Які гроші?— здивувалася Мотря.

— Які є, всі виймайте… у город піду— позиватись.

— Де ж у нас гроші? Хіба ті п’ять рублів, що за овечат вторгувала… Там у скрині, в сувої заховані… Візьми, коли треба.

— Підіть принесіть, я не знаю де.

Мотря, стогнучи, встала, відхилила скриню, довгенько рилася, поки знайшла гроші.