Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 53

— Та рублів п’ять на перший раз треба… А там— побачимо, що буде: чи можна вести діло, чи, може, наплювати…

Чіпка стояв і роздумував: чи не бреше він? он на йому яка лиха одежинка! Може, хоче видурити гроші… Бач: п’ять рублів, щоб тільки дознатися… усі гроші на те тільки, щоб знати: чи можна вести діло, чи не можна?.. Ото здирство!..

— Ну, так ходім до хати…

— Ні…— зам’явся Чіпка:— прощавайте!

— Слухай!.. постой!.: Чув?.. постой! Чіпка став.

— Знаєш що?— я тобі за три карбованці напишу…

— Не хочу, спасибі вам,— та й іде далі.

— Постой! постой!— спня його чоловік.— Як ти прозиваєшся?

— Варениченко.

— Ти козак чи хто?

— Мій батько москаль.

— Ага… От, бач, і на бумагу не треба— на простій напишу… Хоч? за рубля напишу! Ніхто тобі за рубля не напише, а я напишу…

— Та бог з вами!— одгрібавсь Чіпка, не рад, що

й зачепив таку причепу.

— Ти думаєш: я тебе одурюю?.. Ні, ще Василь Порох нікого не обдурював… Ти чув про Пороха? Через Пороха й секретареві твоєму не раз доставалося!

Чіпка справді чув про Пороха: піщани хвалилися, що Порох не раз писав прошеніє кому треба. Чіпка задержався і ще раз обдивився Пороха.

— Ну, от же тобі за твою неймовірність,— пристає Порох, узявшись у боки,— щоб ти на другий раз знав Пороха, дурно тобі напишу!

— Чи йти, чи ні?»— подумав Чіпка.

— Слухай, ходім!

Чіпка повернув за Порохом у двір.

— Я це тільки тобі дурно напишу,— проказував Порох, ідучи вперед,— вперше зроду пишу дурно! За те ти мені хоч могорич купи.

— Добре,— одказав Чіпка.

— То он, дивись, пляшка над хатою висить,— показав Порох через дорогу:— то— шинок… Піди могоричу принеси!

Чіпка повернув до шинку; Порох пішов у хату. Незабаром Чіпка вернувся з пляшкою горілки у руках. Порох стрів його на порозі, увів у хату.

Хата вдарила Чіпці в вічі своєю неохайністю. Стіни пооблупувані, чорні, аж поцвіли; долівка була колись на помості,— тепер тільки недоколоті під стінами дошки про те нагадували; посеред хати вибої, повні сміття; вікна темні, аж чорнувато-зелені, пропускали в хату якийсь темний світ. Гидко, непривітно! У самому кутку, на покуті, стояв невеличкий стіл з двох дощок, на палець одна од другої…

— Здорові у хату!— привітавсь Чіпка.

— Здоров, здоров,— весело задріботав Порох.— Сідай— і ткнув пальцем на триніжок, що стояв коло столу, а сам метнувся до груби.

У хаті була панська груба. Порох одчинив дверці, вийняв звідти чарку і краєць черствого хліба, покаляного в попіл.

— Оце приходиться ховатись од проклятої сарани з святим хлібом!— задріботав Порох.— Як та прожра жре! не заховай тільки… Засох трохи, та сількісь… Покалявся…— І почав хліб обдувати та обтирати.

— А де ж горілка?— обернувся до Чіпки. Чіпка підвівся, щоб дістати: він поставив пляшку у кутку коло порога.

— Сиди, сиди!— защебетав Порох, наглядівши горілку.— Я сам! Я сам!

Узяв він пляшку, налив чарку, вилив у рот. Кутуляв, кутуляв, розводивши якось чудно очима, ковтнув, по-плямкав; знову налив чарку і знову вилив у рот, закутуляв, ковтнув…

— Хто се давав?— спитав після другої.

— Жидівка.

— То-то, чортова душа, поганої дала!.. От, гаспедська Ривка! Ще таки Оврам совісніше, а що вже Ривка… Ось покуштуй!

— Ні, не хочу.

— Чому? не п’єш?

— Та таки й не пив досі…

— То не знаєш, яка й на смак?

— Не знаю.

— Дурний же ти! Нічого доброго не знаєш. Знай, що тільки й добра на світі, що горілка. Скільки б без неї людей вішалось! А так… На, пий!— крикнув на Чіпку і подав йому чарку.

Чіпка давно чув, буцім горілка робить полегкість. Тепер ось і Порох розхвалює, а тут ще й досада з самого ранку за серце ссе… в тілі трохи холод чується… Усе це разом намоглося на Чіпку: випий та й випий! Нічого робить— треба спробувать… Узяв Чіпка, випив… Горілка запекла, защипала в роті, трохи не похлинувся, аж закашлявся…

— Таки видно, що ти не вмієш пити!— каже Порох.— Ось як треба пити!— і знову вихилив чарку у рот і ковтнув, як воду. Потім того одломив шматочок хліба, почав заїдати…

Чіпка собі взявся за хліб. Хліб— як сухар сухий, насилу кутуляв його Чіпка.

— Зовсім ти нікуди кчемний!— каже Порох:— ні пити ні їсти.

— Та як його отаке гірке пити?— зверта Чіпка на

горілку.

— Та тотільки так здається… Ось підожди, трохи, пройме— сам попросиш!

Чіпка справді почув— спершу наче хто гарячим залізом припік його усередині: запекло коло серця та й розійшлося по всьому животу… Далі— той огонь затух, запекла згага, їсти схотілося… Здається, вола б з’їв… і черствий хліб здався смачним! Трохи згодом— мов щось у вічі вступило… заграло в голові… повеселішало на серці… Темні думки стали прояснятися… стала прокидатись віра… узяло завзяття… «То все брехня!— думається йому.— Хай карбованця проходжу, хай два або й усі п’ять… а земля все-таки моя! Брешеш, вражий чоловіче, земля моя!..» І так стало Чіпці весело, немов справді земля вже його і він вертається додому забезпечений…