Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 54

— А чи дорого се діло стоятиме?— пита він у Пороха.

— Яке діло? Коли дуже закручуване— дорожче;

а коли ні— недорого,— одказав Порох.

— А моє діло?..

— Ось тривай лиш— ще по-одній вип’ємо, та тоді вже й за діло!..

Тільки що Порох став наливати чарку, двері прожогом розчинилися і в хату ускочила жінка— не жінка, дівка— не дівка: голова не покрита, як у дівки, а коси заборсані у мичку, немов жінка збиралася сховати їх під очіпок та зав’язала на тім’ї, а вони й розсипались… Сама— не стара ще, висока, суха, худа, щоки усмоктались всередину, вид болізний, жовтий, тільки одні очі— чорні, як терен,— блищали якимсь божевільним світом.

— Уже п’є… уже п’є! щоб тебе кров гаряча спила!..— скрикнула вона таким несамовитим голосом, аж у Пороха руки затіпались.— Їсти ні крихти нема, дітвора плаче, а він, чортів бугай, горілку дудлить!..

— Іди собі! іди, йди!— зайдикав Порох.— Мені ніколи… Я зараз чоловікові писатиму прошеніє… іди собі!

— Щоб тебе писачка списала, проклятий! Мені життя через тебе нема…

— Хто ж тебе держить? Я тобі давно кажу: чим клопотати мене з своїми дітьми, ішла б собі, куди сама знала. Так, бач, шкода москаля кидати!

— Авжеж шкода!..— і якось страшно засвітила очима. Погляд її упав на краєць хліба. Вона затіпалась і, як та звірюка, кинулась до столу, аж Чіпка подався убік.

— Бач, проклятий! Казав— хліба нема, аж ось скільки переховував.

— Ну, бери, бери… та йди собі— одказав Порох, ховаючись з пляшкою.

Вона страшно провела очима і повагом вийшла з хати.

— Хто се?— запитав Чіпка.

— Шмат…— не доказав Порох, а трохи згодом одмовив:— сестра… Не всі, бач, дома— божевільна… Божевільна, а дітей плодить,— та й живуть, прокляті, на мою голову!..

Чіпці так стало шкода божевільної сестри Пороха, її малих діток!.. «Може, вони голодні й холодні,— думав він.— От, якби багатство— чи дійшла б вона до сього?.. Якби-то багатство… А то— от, останню землю одбирають…» Знов повернула його думка на землю— і почала перед ним свої виводи виводити…

— А що ж: будемо прошеніє писати,— перебив Порох.

Чіпка кинувся.

Порох побрався знову у грубу; витяг звідти недогарок шабашкової свічки, каламар з помадної баночки, перо; поставив усе це на столі, а сам вийшов з хати. Незабаром вернувся з папером у руках, з окулярами. Перше всього направив свічку у розколоту пляшку.

— Як потемніє, то запалимо, щоб не шукаться,— сказав він.— А тепер пусти мене на своє місце, а сам сядь на лаву, абощо.

Чіпка пересів на другий триніжок. Порох присунув свій триніжок до столу, розложив папір і, осідлавши носа окулярами, почав писати. У хаті стало тихо-тихо,— тільки коли-не-коли якось сердито одгаркувався Порох та чутно було скрип пера або одрубні вимови Пороха: то «так», то «ага…», «еге…», «добре…», «ну, а далі?». І далі Порох, подумавши трохи, знову писав, аж стіл ходив ходором, знову одгаркувався, агакав та егекав… Вечірнє сонце, сідаючи за хмари, кинуло червону стяжку крізь мутну шибку і обдало червоним світом круглу лису Порохову голову, перерізало надвоє білий папір і довгою й широкою попругою лягло через усю хату, а заховалося крайком аж десь за грубою… Облита світом, і без того червона голова Порохова тепер стала зовсім червоно-гарячою… Чіпці здавалося: кривава голова писала криваву жалобу…

Порох кінчив; положив перо; узяв папір у руки; підійшов до вікна.

— Слухай: чи так буде?— і став читати.

— Що, так?— запитав знову, перечитавши.

— Так,— одказав Чіпка, не знаючи сам— чи так,

чи ні.

— Ну, оце ж тобі й просьба. Тепер, коли до просьби випили, то й після просьби не завадить.

— Добре,— згоджується Чіпка.— На щастя, значить?

— Еге ж,— сказав Порох, покректав, потягся і випив одну за другою аж дві чарки.

Підніс Чіпці. Випив і той і став спльовувати. Сонце уже зовсім сіло; в хаті стало темно; Порох свічки не запалював, а ходив мовчки з одного кінця хати у другий. Чіпці стало ніяково.

— Ти в нас заночуєш, а завтра і в суд,— сказав Порох та й замовк.

Важко стало у хаті. Чіпка сидів на триніжку; Порох тинявся з кутка в куток. Обидва мовчали. Щоб перервати німоту, Чіпка запитав:

— І се ви так живете?

— Отак, як бач. Тільки й того, що хата своя.

— Не смачно…

— Та як вип’ємо, то воно й посолодша трохи; а без того— через добрих людей давно б висіли на трямку,— сказав Порох і знову ковтнув чарку.

— Усім, значить, добре…— обізвавсь Чіпка.

— А ти думав,— ні?.. У кожного— не без того… Тл знаєш Польського?..— пита Порох, зупинившись навпроти Чіпки.

— Котрого?

— Того, що і в вас панує, що в Красногорці живе.

— То що?

— Не то що… А отой мене доїв, той мене у землю втоптав!— і Порох знову заходив по хаті.— Як став предводителем, так і нема мені життя… Ябедник! Ябедник— та й нема мені добра… А до його мені добре було… Служив… Цей будинок, бач, похилився тепер… а колись?.. Колись у йому бенкетували… музики грали… сам комісар гуляв тут… А тепер… нужда та злидні!.. А все— він!