Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 56

— Не кричи, п’янице!— гукнула Галька на його.

— Сидіть!— обернулась до дітей. Чіпці вже не їлося. Доїв Порох останню галушку, встав. Подякував Чіпка Порохові і Гальці.

— Іди ж тепер та лягай спати!— обізвавсь Порох до Чіпки.

Вийшли вони разом з кухні. Чіпка покурив в сінях люльки, пішов у хату, а Порох ходив ще довго по двору, смоктав люльку та спльовував. Лежить Чіпка у хаті на долівці, не спить, качається. Душно йому, варко; по жилах бігає гаряча кров; гаряче полум’я пашить з рота; а в голові— одна думка ганяється за другою… То йому привиджується вдача: земля знову його; він такий радий, і мати рада: не попустив свого!.. І Галя йому любенько ввижається… Що не кажи, а Галя дівчина гарна! От, якби така жінка… Радіє Чіпка від однієї згадки… Аж ось повіяло холодним вітром з другого боку… Нема землі!.. проходився дурно-марно втратився… Мати плаче,— це їй, старій, знову прийдеться на чужім полі тинятись… А самому як?.. Пропало все!.. То знову він хазяїн… іде поруч з Галею… Вона йому любо глянула в вічі, усміхнулася… А лихий ворог позавидував йому— одняв землю, закрив своєю нечистою рукою її милий образ… Що ж тепер йому зосталося?.. Висовується, мов з туману, п’яна Порохова постать; а за нею— світить страшними очима божевільна Галька; просовують до його рученята голі, чорномазі діти— страшні, сухі, тремтять од холоду… І встає перед ним людська неправда… Бачить він: вона, як павутина, заснувала цілий світ,— ніхто не виплутається з її тонких тенет… Правда, один рвонувся— і вирвався… та як? руки й ноги назад скручені… ні сісти, ні встати: стій, як на кару виведений!.. «Господи, боже! де ж твоя правда?..— шепче Чіпка.— Де її шукати?..» Аж ось, здається йому, павутина і його основує,— от-от— і він в тенетах! Він рвонувся, кинувся… Хочеться йому забутися, заснути. Перевернувся він з боку на бік… Сон— як відьми вкрали!.. Хтось рипнув дверима, увійшов у хату.

— Се ви, дядьку?— питає Чіпка.

— Я,— одказав Порох.— А ти ще й досі не спиш?— спитав його і побрався до свого лігва, по другий бік хати. Не пройшло десяти хвилин,— Порох захарчав.

«Щасливий він— подумав Чіпка.— Таке лихо, а спить безпечно… Тут— ще тільки заклюнулась, та й то!..»

XV

З ЛЕГКОЇ РУКИ

Уранці устав Чіпка з досадою в серці, з дурманом у голові. Узяв просьбу, поклонивсь Порохові, пішов у суд. Ще було дуже рано: нікого з судовиків не було в суді; тільки один сторож підмітав скрізь по хатах порозкидані шматочки нікчемного паперу і цілу коробку його, разом з сміттям, висипав у грубу…

— Та й ранній же!— сказав він, побачивши Чіпку— Підожди лишень… Ще нікого нема…

Чіпка сів на рундуці. Після недоспаної ночі, після згаги осіння ранкова прохолода здавалась йому такою хорошою, ніби оживила його… Голова потроху одходила; веселіші думки прокидалися. Вранішнє сонце обливало його м’яким світом, пестило його вид, очі, нагонило сонне забуття… Чіпка захитався— задрімав. Його розбудив якийсь гомін. Розплющивши очі, він побачив— ціла купа людей увалила в двір. У одного з-за пазухи виглядав крайок паперу; у другого на грудях наче горб виріс: то оддимався цілий хліб, узятий з дому на цілий день; у третього за плечима торбина… Кожен щось розказував другому; інший розмахував руками: всякого клопотало своє діло… Чіпка сидів мовчки, навіть не дослухався до людського гомону: у його гомоніло своє лихо… Якось незнарошне погляд його впав на одного чоловіка. Нарізно стояв він під забором, зажурений, похнюплений. Другі посідали, сміялись, балакали. А він стояв мовчки, як одшиблений, і, здається, нічого не чув, не бачив… Чіпка подумав: «Мабуть, неабияке діло і в цього!..»

Аж ось— хтось крикнув: «Секретар! Секретар іде!..» Усі повставали, насторошились. Підвівся й Чіпка. У воротях показався сухий, перегнутий утроє панок, з зеленим коміром, з блискучими ґудзиками… Чіпка глянув на його. Борода йому була гладенько виголена; як та сокирка, видалась вона уперед, ховаючи у прогалині між довгим носом і собою запалий рот з сухими тоненькими губами; голова трохи подалася назад; довга шия вип’ялась так, як у вола, коли його у ярмо запрягають; на грудях одтопирились верхні краї форменого сюртука, застебненого унизу на два ґудзики, і робили ніби горб, а на спині був справжній горб— аж од самих плечей до тонкого, перегнутого стану… «Ну й цього перегнуло!»— подумав Чіпка.

Секретар Чижик,— то був він самий,— увійшов у двір, обпираючись на довгий ціпок, як обпираються старці. Люди поздіймали шапки. Він озирнув усіх своїм мишачим поглядом і підступив до людей.

— І ви до нас, Осип Федорович?— осміхнувшись, промовив він до одного, видно, полупанка, що стояв тут же таки між народом.

Той поклонився, розказав своє діло. Секретар підступив до другого, до третього— до всіх по черзі. Знакомих величав на мення; незнайомих прямо запитував: «А чого?» Дійшов і до Чіпки:

— Ти чого?

— З прошенієм.

— Об чім?

Чіпка подав до рук прошеніє. Секретар шморгнув носом, витяг лівою рукою з-за пазухи з червоними розводами чорну хустку, обтерся і став потихеньку читати прошеніє…