Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 57

— Нічого не буде!— віддаючи назад прошеніє, одказав він, навіть не глядя на Чіпку.

— Як?— здивувався той.

— Так… документів нема!

— Та нам же громада цю землю одсудила…

— То що, що громада?..

— А в його хіба є?— запитав Чіпка про свого супротивника. Секретар глянув, як п’ятака дав, і знов шморгнув носом.

— Підожди,— сказав він Чіпці, ідучи в хату. Жде Чіпка годину, жде дві, жде уже й три… Бачить він: люди то приходять, то виходять з суду, а його все не кличуть… Бере його нетерплячка; нудиться він… Коли це— виходить сторож:

— Іди до секретаря!— сказав і повів Чіпку аж через три хати, де сиділо багато судовиків: одні за ділом, другі без діла.

— О-о! вже повів… чує муха, де струп!і— сміялися вони услід Чіпці.

Чіпка увійшов у невеличку хатку, де сидів секретар, обложений кругом ділами. Сторож вийшов і прихилив двері. Остався Чіпка з секретарем віч-на-віч.

— Ага!— глянувши на Чіпку, сказав секретар та А знову вп’яв очі у діло. Чіпка стояв у порога; мовчав.

— То тобі Порох просьбу писав?— не дивлячись у вічі, спитав знову секретар, нахилившись над ділом і щось черконувши пером.

— Порох.

Мовчанка. Чіпці аж важко стало…

— А що дав?

— Нічого не дав.

Секретар неймовірно глянув на Чіпку.

— Знаєш що?..— почав він— і запнувся.— Як п’ятдесят рублів, то й діло можна поправити…

— Х-хе!— хекнув Чіпка, не то усміхаючись, не то дивуючись.

— Чого ти хекаєш?

Чіпка мовчав.

— А де ж та правда, коли так??— уголос подумав він.

Секретар зміряв його з голови до ніг своїм мишачим поглядом, котрий, здавалось, казав: «Ой, який же ти молодий та зелений!»

Чіпка глянув на секретаря, очима вони стрілись. Mишачий погляд не видержав палкого та гострого і в одну мить перебіг на діло.

Знову мовчанка.

— Ну, чого ж ти стоїш?.. І мене не держи, і себе…

— Рука б мені одсохла от по сю!..— скрикнув Чіпка, показуючи на локіть правої руки, та й повернув з хати, не доказавши.

— Ов-ва!!— гукнув секретар услід йому.— Гарячий який… Гляди лиш, щоб не опікся!— докінчив він, йдучи за Чіпкою.

Судовики спершу витріщились на секретаря; потім провели очі на Чіпку.

Чіпка гордо й швидко йшов чер’ез хату. Він бачив, як усміхались судовики, переглядаючись між собою і показуючи очима на секретаря.

— Сутяжище!— бовкнув Чіпка вголос, вийшовши надвір. Кров прилила йому в голову; серце затіпалось; на виду зблід, а очі світили, як у вовка. Люди, глядя на його, розступалися, давали йому дорогу… Він потяг напрямки до Пороха.

— А що?— зустрів його Порох. Чіпка ще хижіше засвітив очима.

— Проклятий!.. каторжтптй!.. недаром його у три погибелі скрутило…

— Як caмe?

— Хоче п’ятдесят карбованців… За мою землю п’ятдесят карбованців!! Х-хе!!! І кари на вас немає.

— Отак воно завжди. Ти думаєш, як воно робиться?..— підогріває Порох.— Не підмажеш— не поїдеш… Суха ложка рот дере… ка-хи!.. ка-хи!.. Бач, як дере в горлі… Хоч би промочити…

— А горілка є?— якось понуро спитав Чіпка.

— Кий біс, хоч би капелька… порожня пляшка… Бач!— і Порох показав над вікном порожню пляшку.

Чіпка мовчки витяг з кишені карбованця, кинув на стіл, а сам заходив з кутка в куток по хатї— хмурий, як ніч, німий, як домовина.

Порох обома руками схопив карбованця— та шморг з хати! Незабаром вернувся з веселим поглядом і веселою усмішкою на виду, а у руках— з повною пляшкою, солоною рибою-талавиркою й невеличкою паляницею…

— Не журись!— сказав він Чіпці:— повна пляшка… Вип’ємо!— підсолодивши голос і на Чіпку глядя, каже він.— Добре, що чортяка виніс кудись Гальку… Вип’ємо! га?..

Чіпка мовчав.

— Будьмо здорові!— обернувся до його Порох і перехилив в рот чарку горілки.

— На здоров’я…

— А нашим ворогам на пропасть!— додав Порох, підносячи Чіпці повну чарку. Чіпка випив і собі.

— Що, посолодшало?

— Кий біс!

— Випий ще— посолодшає…

Підносить Чіпці чарку… Той простят був уже руку, щоб узяти, та Порох вилив собі чарку в рот.

— А що, правда, гірко?!— сказав він, жартуючи.— Ну, на, на— підсолоди…

Чіпка випив і другу чарку… Посоловіло в віччю; вдарило в голову… Він заходив по хаті; розпустив язик; дав волю серцю— став батькувати, лаятись… Порох, заїдаючи талавиркою, підогрівав словами…

Випили ще, ще… Очі в Чіпки налилися кров’ю, у чоловічках засвітили огні… Коло серця— немає ні міри, ні ваги тому, що там діється!.. Горілка змішалася з страшною злістю— і запалила серце… Аж знемігся Чіпка. Сів на триніжку коло столу, схилив на руки голову— заснув…

Порох ще довго солонцював талавиркою, обсмоктував кожну кісточку, кожен шматочок та випивав по повній… аж поки не стало ні риби, ні паляниці, а горілка— тільки на денці… Тоді він устав, заховав у грубу пляшку, на прощання нахильці випивши й останню горілку,— і став ходити по хаті… Довго він ходив коло Чіпкя, прихилявся, прислухався, торкав його, будив… Чіпка спить. Тоді Порох тихенько просунув руку до Чіпки в кишеню, витяг кисет з тютюном та грішми і, радіючи, мерщій вибіг навспинячках з хати…