Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 59
- Мирний Панас -Як підпили уже, то той заспівав з п’яних очей, той бідкався— куди його пристати, як з паном розв’яжеться… А Чіпка не дослухається. У одній сорочці, розхристаний, одно кружає та й кружає, кричить, батькує, по столу кулаком гамселить, як навіжений…
— Що це воно за знак, Чіпко?— питає його Кабанець, коли Чіпка знемігся трохи.— Ти ж мов до сього дива не теє!..
— Не вживав?.. Ні!.. А тепер буду…
— Чого ж це так?
— Бо нігде немає правди… немає добра… і землі иема… пропала! Ну й гуляй!
— Та де ж твоя земля ділася?..
— Де?.. взяли… одняли гаспедські п’явки… пропала!.. А земля пропала— усе пропало.
— Так, так,— підхопили двораки,— без землі— що?.. Без землі— життя нема!
— Риба без води, а чоловік без землі— гине,— увернув Кулик по-письменному.
— Еге ж, еге… А коли так— пий, поки п’ється, гуляй, поки гулйється! Без землі… усе по боку! Нащо воно? Навіщо тепер корова, кобила, вівці? Га?.. Навіщо?.. Гуляй, душа, без кунтуша! Та бух! по столу кулаком…
Стіл заходив ходором; чарки й пляшки заторохтали, одна чарка навіть упала додолу, під стіл, та ніхто не поліз її доставати: всі задивились на Чіпку… А він знову за своє.
— Дядьку Якове! Ніхто не зна… о-ох! ніхто не зна… Прокляті! П’ятдесят рублів хотіли за землю… Не в землі сила, не в землі вона була… ні! Земля— що?.. Земля!.. Хліб родить, як коло неї походиш, хазяїном робить… Сказано: земля! А без землі— усе пропало… усе!— Чіпка придавив на останньому слові, повів грізно по хаті очима, заскреготав зубами, положив на стіл руки, схилив на них голову— та й притих…
Люди дивувалися, поглядаючи на Чіпку,— дивувалися його непевним речам, а проте пили його горілку, поки до краплі вихилили. Тоді дехто давай рушати.
— Ану, Микито, час додому!— каже, ледве стоячи на ногах, один кріпак до другого, що сидів та слухав, як Кулик розказував про Йосипа, запроданого братами…— Чув, Микито? рушай?
— Підожди трохи,— одказує Микита.
— Чого?.. Ходім, кажу, а то покину?.. їй-богу, покину!.. То й зостанешся з отим оселедьком рови лічити, дарма що він по-письменному балакає…
А Кулик глянув на кріпака, похитав головою і залепетав:
— Аще, аще… єда… єгда… бо… созда мир… Сатанаїл заздри… Согріши Адам з Ївою… нехай царствує!.. Людіє! од слуха зла не убоїмся…
Микита прислухався. Оже, як почув, що це вже річ не про Йосипа, устав, вийшов за сусідом з хати… Хто тверезіший, собі став за шапку братись. А зосталися самі п’яниці. Той харчав, звалившись під лавкою; той сидів, обпершись спиною об косяк вікна, та здригував— змерз; а дехто виводив не своїм голосом якусь п’яницьку пісню— чи про «журбу впрямую», чи про неслухняну «долю»…
Аж перед світом приплівся Чіпка додому, ледве на ногах стоячи,— п’яний-п’яний, п’яніший землі…
Як глянула Мотря на його, то й перелякалася…
— Що це, сину?! на яких це радощах?.. .Чіпка сів на лаві, схилив голову…
— Де це твоя свитка, шапка?.. Заходив, кажеш, не тільки гроші, та й те…
— Свитка?… шапка?.. Нема!.. Нащо вони?.. Навіщо все, коли… у-у… у— завив на всю хату, мотнув розкудланою головою, засвітив повними сліз очима.
Материне серце мов хто у жмені здавив… Давай вона його умовляти:
— Навіщо це ти, сину, сам собі лихо робиш? Це ж ти сам себе з світа зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без землі кільки літ, та хліб їли… й тепер не сидітимемо без його… Ти тоді малий був,— сама пучками та ручками заробляла,— та не померли з голоду… А тепер— не те, що тоді!.. Тепер і ти заробиш, і я допоможу… Що ж робити? На все його святая воля!
— Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нічого— аніні!.. Що тепер я?.. Людський попихач, наймит?.. Пропало… все пропало!.. І добро і душа пропала… бо немає правди на світі… немає між людьми… Тепер моє щастя— ось-ось було, та… уплило!..— Чіпка розвів руками— і задумався…
— А все люди, все люди… Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене ще змалечку ненавиділи— з іграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались… Я малим був, а все бачив… За чортеня щитали… Я чорт… е-е… Я чорт… над чортами чорт!.. А баба учила мене людей прощати, а дід— любити… Дурні! Дурні! не стоять вони слова доброго… їх мучити, му… морр…
Та— пуць! на землю… Так і захарчав…
Мотря встала, витягла з-під себе ряднину, укрила нею Чіпку, перехрестила його, сама перехрестилась, лягла на голому полу, та сон уже не йшов їй на думку… Сплили перед нею давні лихі роки; пригадала вона свою криваву працю; перескочила її гадка на свого чоловіка-москаля… Де він?.. що з ним сталося?.. Може, розпився, розволочився та так де-небудь під шинком богу й душу віддав… Глянула на сина, що, як той сніп, лежав на долівці— харчав, і стиха прошептала: «Господи! сохрани його й заступи!»
Прокинувся Чіпка— вже геть підбилося сонце. Голова крутиться; коло серця пече, мов гадина смокче кров з його… Походив він, походив по хаті, не глянув навіть матері в вічі, вийшов, ніби до худоби, та й потяг— не в загороду, а прямісінько до Гальки… На третій день— знову на ослоні в шинку. На четвертий— там його сонце праведне стрітило, там і ніч темна привітала…