Короткослівна відповідь Феодула… (1599) - Сторінка 4

- Вишенський Іван -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Сказав Скарга: "Для спасіння треба спершу питати й довідуватися про правдиву божу церкву, а не про правдиве боже слово".

Наш розум. Ми так, православні, мудруємо, віруємо і сповідуємо: той, хто хоче, може спастися. По-перше, треба йому пізнати правдиву божу церкву, потім від церкви взяти розуміння бога, пошуком православної віри народитися й прийняти науку. Адже те джерело слова божого від святого духа ніде не є фундоване більше, тільки в церкві: тут-бо поставив спершу апостолів, пророків, пастирів і вчителів на діло служби, щоб створили і з’єднали частини Христового тіла. А коли хто не пізнає правдивої церкви, не може пізнати правдивої віри; а хто не пізнає віри — нерозумний і сліпий щодо правильного сповідання віри в отця, і сина, і святого духа, хоч би й наймудріший був у позверхніх та світських науках. Такий наш, православних, розум, думка і вирок про тих, котрі поза церквою перебувають: коли хто не наділений вірою в істинній церкві, той єретик і відщепенець, чужий вірі і не пізнає бога; він не буде з тими, котрі спасаються. Церква-бо — мати нам одвічна, від неї народжуємося через хрещення в триіпостасне божество, від її сосців неосквернених і чистих наукою істинного богослов’я живимося, а коли хто погордує матір’ю, тобто церквою правдивої віри, той облудник, бо грішник безнадійний, відщепенець та єретик, проклятий богом і відкинутий від материного спадку.

Розділ 2

Сказав Скарга: "Ніхто не може бути спасенний інакше, тільки в єдності церковній".

Наш розум. Ми, православні, так віруємо й сповідуємо, і на тому фундаменті церковної віри основуємо й кладемо своє спасіння: окрім церкви, немає місця і твердого та непорушного каменю; про кріпке зміцнення фундаменту віри й будування євангельських заповідей Христос їм каже: "І я кажу тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую я церкву свою, і сили адові не переможуть її". А коли хто на цьому церковному камені не будує своє сумління віри, будь-яка будівля такого силами адовими буде розсипана й розорена, і вітрами та водами храмину, будовану на піщаному й неутвердженому фундаменті, до основи згублять і розкидають за господнім словом піднебесні лукаві духи. Церква є, як визначили святі, земне небо, образ і подоба горньому, небесному небу. А коли хто в земному небі, тобто в церковній згоді та єдності, не основується і не будує, той у небесному царстві й вічному мешканні вічного життя й поселення мати не може. Церква — це всілякого життя квітучий, багатоплідний і запашний рай. Отут посередині посаджене святим духом розумне дерево вічного життя, яке завжди родить плід віри — безсмертя, а хто його вірно й достойно споживає, смерті не уздрить вовіки. А коли хто в раї, тобто в церковній згоді та однодумстві не перебуває, такий не може споживати покорму дерева-життя, а коли тією живущою поживою не може оживлятися, такий уже побивається вічною смертю невір’я.

Так-бо судом декретував апостол Павло вдову, що жила розпутно, він писав до Тимофія, що та "живою померла"20, тим більше це можна сказати, коли хтось не є в церкві і не перебуває у спільній любові, єдності, братерстві, не є спільником у прийнятті божественних, страшних тайн тіла і крові Христової, і не є однодумний у здоровому і чистому сповіданні правдивої, соборної, апостольської божественної церкви віри, такий воістину навіки помер живий, хоч і тілом рухається, ходить, але за ним іде назирці тілесна відома смерть; не та відома смерть, за Давидом, яка приходить до грішних, як сказано: "Зло безбожному смерть заподіє"21, але є ще — ох! — над ту відому лютіша, ота вічна, про яку Христос каже: "І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може, але бійтеся більше того, хто може й душу, й тіло вам занапастити в геєні"22. Та смерть люта і лютіша від лютої, бо хоче своє чадо від бога відлучити навічно у тьму кромішню, як сказав Ісая-пророк, мовлячи: "Хто буде нечестивий, не побачить слави господньої"23. Та смерть люта, і в цьому житті з огляду на ту смерть ми повинні старатися, щоб не відпасти від божої слави: "Убогість є царство боже, і убогі візьмуть його", і "в усьому себе виявляймо як служителів божих, у великім терпінні, у скорботах, у бідах, у тіснотах", — каже Павло. А в який спосіб старатися про це потрібно? По-перше, грунтуватися на правдивому сповіданні віри, в церкві оснувавшись, будуватися в ділах заповідями євангельського повеління, збудувавшись — здійснитися, тобто за істиною і за істину готовим бути і смерть прийняти. Коли час покличе, і диявол своїх учнів та гонителів підійме супроти істини, тоді з’яви, від яких плодів ти істинно посаджений у церкві, без якої ніхто і ніяк не може готувати себе на спасіння, плоду не створить і життя вічного не дістане; коли захоче, хай би і тіло спалив і почав розмовляти земними і латинськими, навіть янгольськими мовами (починає кульгати латина, кажучи: "Хто не вчив по-латині, той дурний і темний"), марно й безоплатно трудиться такий, тінь гонить і на вітер надіється. На єдності-бо церковній засновано кожен догмат, віра тут царює, надія навчає, смирення тут збільшує весь добродійний собор, тут Давид-співець приспівує синам церкви, граючи духом: "Це яке добре та гарне яке, щоб жити братам однокупно"24 і Дамаскін25: