Крижані мережки - Сторінка 2

Я ж тобі покажу, як скаржитись!.."

IV

Вранці Генка катався на санчатах, а Ядзя, трохи засмучена, стояла тихенько серед двору і зрідка покашлювала.

Генка під'їхав на своїх чепурненьких санчатах мало не впритул до моїх ніг (йому заборонили тепер гуляти зо мною у війну) і докірливо, хитнувши головою в бік Ядзі, сказав:

— Бачиш, через тебе тепер кашляє. Застудилась... Мені, правду кажучи, стало дуже соромно, бо я одразу

пригадав,* як я вчора сипав Ядзі за комір снігу, але мені не хотілося, щоб Генка це помітив, і я, одвернувшись від нього, глухо буркнув:

— Хай не мішається!

— Так недобре,— повчально, ніби він якийсь старший, сказав Генка.— Ти нехороший. І мама сказала мені, щоб я не гуляв з тобою.

— І не треба. Хіба що!

Я гордовито пішов геть від Генки, але відчував, що позад мене стояла Ядзя і жалібно дивилась мені вслід. Мені було таки шкода Ядзі; я з острахом подумав: "А що, коли Ядзя захворіє і вмре?.. А Ядзя ж така добра, вона позавчора дала мені половину свого яблука й показувала книжку з птахами!" У мене защеміло серце: "І навіщо було сипати Ядзі за комір снігу?.." Та у хвіртці з'явився Толька. Він допіру прибіг із дому, після того як цілу годину муштрував хазяйського кота, і був захоплений. / Квартирна хазяйка не дозволяла дітям квартирантів бавитися з її цапом, і Толька, шукаючи способу дошкулити їй, натрапив якось на хазяйчиного кота. Йому спало на думку вивчити кота ходити на передніх лапах. Недарма ж бо Толька був такий мастак вигадувати всякі штуки. Влітку, коли Степанида Іванівна виносила свого папугу у великій клітці надвір "провітритися", Толька заходився був муштрувати й папугу. Заховавшись за ганок так, щоб Степанида Іванівна не могла його побачити крізь свої відчинені вікна, Толька вперто торочив:

— Степанида Іванівна — ненажера Іванівна, Степанида Іванівна — ненажера Іванівна...

Папуга бентежно крутив головою, підозріло позирав по сторонах сердитим оком, нашорошувався і раптом здуру кричав:

— Попка дурний!

Тоді Степанида Іванівна, як та пава, підпливала до лутки вікна й ніжно відгукувалась:

— Попочка мій, золотко моє!..— але, помітивши за ґанком Тольчині ноги, вона аж мінилася на обличчі й починала кричати.

Зустрівши Тольчиного батька, вона скаржилась:

— Ваш негідник мені папугу псує. І що це, справді, таке! Через нього, паскудника, мій попочка кепсько тепер вимовляє—"дурний".

Вивчити кота ходити на передніх лапах — була давня Тольчина мрія! Кота звичайно випускали по обіді на прогулянку, і Толька вже пантрував на нього у дворі. Він крадькома ловив його за тулуб і мерщій ніс у суточки між дровітнею та парканом, де починав своє муштрування. У ситого, маніжного кота потроху псувався пообідній настрій, але кіт ще сяк-так терпів. Коли ж Толька задирав котові задні лапи й ляпасами по животу не дозволяв йому їх опускати, кіт спочатку незадоволено нявчав, далі намагався втекти, але Толька міцно його притримував, командуючи: "А-ле-оп-ля!", і знову починав муштрувати. Далі кіт уже пручався, дряпався, дико верещав, аж поки хтось, проходячи мимо, не гримне на Тольку, і тоді Толька щезав у один бік, а переляканий кіт у другий.

Зиркнувши крізь хвіртку, Толька зразу ж побачив мене й радісно побіг назустріч.

— Розумієш, сьогодні пішов! Та ще як! Я його, значить, поставив — стоїть. Ну, думаю, ти в мене таки підеш! Та й штовхнув його. Він — тиць лапою, тиць другою, а тоді й пішов. Не віриш? От їй же богу, пішов!.. Правда, я його трохи за хвіст притримував.

Мені стало шкода кота. Я глянув туди, де стояла Ядзя, й подумав:

"Коли б Ядзя бачила, як Толька мучить кота, вона, мабуть, плакала б..."

Я сказав Тольці сумну новину:

— А Ядзя кашляє.

Тольку це не вразило, і він зневажливо кинув:

— Так і треба їй! Тонкосльоза...

— Ядзя й Генка тепер не будуть з нами гуляти: їм мама заборонила.

Толька й на це махнув рукою:

— І хай! Нам — що! Подумаєш!

Мене гукнула мати обідати, і я пішов додому, замислившись.

Чомусь пригадався мені той далекий Недригайлів, де живуть мій дядько з дядиною, їхня синьоока Надійка, старі дід з бабою, в яких під стріхою коло хати стрибає і не настрибається в мотузяній клітці жирна перепелиця. Цій перепелиці підрізали лапку під час косовиці й отаку, поранену, тремтячу від страху й болю, принесли з лугу. Баба загоїла їй лапку, дід змайстрував з мотуззя клітку, щоб непосидюча пташина, стрибаючи, не розбила собі голівки, і вона живе в них тепер замість папуги й канарейки. Як би мені хотілося зараз опинитися там!

До Недригайлова ми приїздили з Брянська тільки влітку, коли батько мав відпустку, і через те мені здається, що зима буває тільки в Брянську, а в Недригайлові завжди тепло, зелено, сонячно, ясно. Моє справжнє літо з усіма його радощами починалося з станції Ворожби, де ми виходили з поїзда і мій батько, вже не машиніст, а звичайний, як і всі тут, дядько, ішов шукати коло станції воза, що заздалегідь приїздив до нас. За якийсь час батько повертається з дядьком Євлантієм, розмовляючи вже по-українському, та й мати-відповідає на привітання дядька якось уже не так, як у Брянську. Дядько Євлантій простягає і мені свою здоровенну шершаву долоню, а другою тримає батога й каже, всміхаючись крізь довгі вуса:

— Здоров, козаче!..

Я з захватом дивлюся на кремезну статуру дядька Євлантія, на його батіг, свиту, з повагою спостерігаю, як він вправно підганяє відпочилі, нагодовані конячки, і мені ^тільки досадно, що я не можу йому відповідати так, як батько й мати. Через те, коли дядько Євлантій звертається до мене, я мовчу й до болю ніяковію. Скажи йому щось на відповідь — і він, гляди, як дід торік, сміятиметься з мене: "Диви, таке мале, а вже не по-нашому говорить!.."

Як би я хотів зараз знову побувати в Недригайлові! Тут у нас зима, морози, ось-ось і різдво буде, а там, напевно літо. От тільки чому дядько Євлантій звав мене козаком? Який же я козак? Козаки, оповідав дід, були, та збули. Колись вони воювали з турками, татарами... Ні, я, і коли виросту, не буду козаком. Я буду тільки машиністом! Я приїду в Недригайлів до дядька Євлантія і покатаю їхню Надійку на паровозі. Ану хай лишень почують, як засвистить мій паровоз! Бідна Надійка — вона ще зроду не бачила поїзда!..

Тато мій уже пообідав і, спочиваючи після маршруту, стиха наспівує на ліжку:

Славное море, священный Байкал.

Славный корабль, омулевая бочка,

Эй, баргузин, пошевеливай вал!..

Я прислухаюся до цієї знайомої вже мені пісні, і в її словах тане й зникає, як крапля в "славному морі", і далекий Недригайлів, і білі хати, і рясні верби, і розлягається за батьківським співом безкрая Росія, далекий Сибір, ліси, сніги, тайга...

Долго я звонкие цепи носил,

Долго скитался в горах Акатуя,

Старый товарищ бежать подсобил,—

Ожил я, волю почуя.

Хай я ще ніколи не бачив ніякого моря, але я вже уявляю собі той священний Байкал-море, хай я ще не розумію, що баргузин — то назва певного вітру на Байкалі, а не "брат грузин", як вимовляю я сам до себе, але мене вабить ця безкраїсть засніжених просторів Росії.

Позавчора заходив до нас дядя Ваня Кисельов з вагонного цеху. Розмовляв про щось пошепки з татом. Та я почув, як дядя Ваня, запалившись, сказав таткові:

— От тобі й держава наша вся: цар, піп і горілка. Оце вона тобі й є— вся наша Росія! Та ще Сибір з каторгою і жандармами...

Хоч я і мало що зрозумів з того, але мені подобалися ці загадкові слова, і я вже оповів про них Тольці й Куп-ровичу.

Про Сибір тепер часто говорять стиха дорослі: там страшна каторга, де люди вмирають за волю, де людей б'ють, мордують, розстрілюють, там непрохідна тайга, де, озираючись, продираються нещасні втікачі-варнаки, на яких пантрують і стрільці-солдати, і дикі звірі...

Про цей Сибір, як страшну казку вночі,— і моторошно слухати, і воднораз дуже цікаво. Такий він таємничий, такий неосяжний, той далекий каторжний Сибір!

Женуть туди вусаті жандарми юрби зморених, скутих кайданами людей, таких, як мій тато, як Тольчин батько, може, й дядька Євлантія теж поженуть туди з Недригай-лова, а назустріч їм — крижані вітри сибірські віють, завірюхи метуть, хуртовина казиться, а люди йдуть і йдуть, і замикається за ними тайга глуха, і покриває їх темна, непроглядна ніч. І тільки й чути здалека:

Динь-бом, динь-бом —

Слышен звон кандальный,

Динь-бом, динь-бом —

Путь сибирский дальний,

Динь-бом, динь-бом —

Слышно там и тут:

Где-то кого-то

На каторгу ведут...

V

У нашому робітничому висілку діялося щось непевне. Люди юрмилися, переказували одне одному якісь новини. Казали, що не тільки в Петербурзі, а й у Москві вже революція, барикади, повипускали в'язнів з тюрем, цар видав якийсь маніфест. Толька навіть навчився десь співати:

Царь испугался, издал манифест:

Мертвым — свобода, живых — под арест!

Кілька днів тому робітники з депо й залізничних майстерень пройшли з червоним прапором через виселок до міста. Вони співали нової бадьорої пісні, що звалася "Марсельєза", і кричали: "Геть!" І в той день — як позмітав хтось з станції та висілка і жандарма з медалями, і поліцаїв. А крамар Тюрін з Тюрінчихою сквапно зачинили серед дня свою велику крамницю. З учорашнього дня пішла по висілку чутка, що в місті громадиться якась чорна сотня і ось-ось піде на виселок. Там згуртувалися всякі бешкетники, двірники й крамарі, носять вони, п'яні, портрети царя з царським триколірним прапором і б'ють робітників.

— Щось буде! Щось-то буде...— перешіптувалися люди у висілку й чекали чогось.

Учора ввечері Толька сказав мені пошепки новину:

— А наш цар — дурень.

Я підійшов сьогодні до тата й нерішуче спитав:

— Тату, а правда, що наш цар дурний?

Татко хитро посміхнувся крізь попелясті вуса й хляпнув мене по плечу.

— Забастовщиком ростеш, синку! Я вперто перепитав:

— А правда ж?

— Не базікай, а то, знаєш, куди за такі штуки!.. Татко пішов збиратися на роботу, а я побіг надвір.

З учорашнього дня ми поділилися: Генка й Купрович — чорна сотня, а я, Толька й тихенький пралин син Козорє-зов — революціонери. Толька потяг у матері червоного напірника, приладнав його до кийка, і ми урочисто проходили повз Генку, Ядзю та Купровича й на ввесь двір співали:

Отречемся от старого мира,

Отряхнем его прах с наших ног.

Тут Генка несподівано зареготав, і це нас образило.