Крижані мережки - Сторінка 5

Ніхто, здавалося, не керував тут, ніхто не командував. Тільки червоний прапор, як живий, підносився над людьми й вів усіх вперед.

Це запізно помітив офіцер, що привів до майстерень роту солдатів. Розмахуючи рукою в білій рукавичці, він біг до майдану й здалека кричав:

— Розійдись! Розійдись!

За ним незграбно бігли спантеличені солдати й збоку три жандарми. Кілька солдатів випередило свого командира й кинулося на майдан, та потужний рух натовпу відпихнув їх до рівчака. Офіцер вихопив з піхов шаблю й надсадно заволав:

— Наказую, роз...

Але його голос потонув у могутньому співі багатьох людей:

Вставай, подымайся, рабочий народ!

Вставай на борьбу, люд —голодный!..

Раздайся клич мести народной!

Вперед! Вперед! Вперед!

Перед натовпом простелився рівний брук до міста, а з боків засвітилися по хатах нашого робітничого висілка перші вечірні вогні, немов привітно усміхалися людям. Солдати лишилися десь позаду, ніхто більше не стояв на шляху, і сотні робітничих чобіт твердо ступали по бруку, а над ними лопотів на вітрі, темніючи у вечірньому присмерку, немов густішала й спікалась у ньому кров, великий червоний прапор.

Я змішався з натовпом і біг підтюпцем, намагаючись потрапляти з старшими в ногу. Я не бачив свого тата, але я знав, що він десь тут. Я чув, що всі наші тут. Тут десь, напевно, й Толька, і Козорєзов, і всі, всі...

Навколо темнішало, праворуч з-за Брянського бору насувалася ніч, дужчав мороз, і під ногами кувікав, як порося, мерзлий сніг, а мої щоки пашіли, і так тепло було в грудях. Мені хотілося кричати щось дуже радісне, невимовне, та я обережно перестрибував по каміннях бруку, щоб не наскочити на передніх і не порушити загального ладу, що без команди пильно держався в робітничих рядах.

Уже замигтіли недалеко вогники передмістя і повіяло вітром із засніженого, відкритого поля, коли це десь попереду в темряві густо зацокотіли по бруку копита. Ці коротенькі, різкі цокоти розсипались, як скалки, в морозному повітрі й летіли все ближче, ближче... Вже зовсім близько. Хтось крикнув у натовпі: "Геть царський режим!" І ось просто в натовп, витягнувши шию, врізався вороний кінь... Далі другий, третій, ще коні... Десь неподалеку збоку хижо свиснув нагай, і люди кинулися з бруку на поле. Навіжено крикнула якась жінка й упала під копита. Збитий з ніг, падаючи, я вхопився за чийсь чобіт і тільки й встиг побачити, як вигнулася малинова черкеска козака з піднесеною рукою і потім мовчки поточився простоволосий, без шапки, сивий дід...

Натовп зім'яв мене, підхопив і одніс аж до узлісся. Я очутився тільки тоді, коли замовк на бруку цокіт копит і по всьому полю чорними цятками розпорошилися люди. Затаївши дихання, я звівся, вражений, на ноги й кинувся ] шукати по полю тата. Повз мене бігли назад до висілка закривавлені люди, хтось стогнав, затуливши долонею око. Я жахнувся: де тато?

— Тату! Тату!..

Я біг, стиснувши в кулачки руки, і ось перед самим бруком я побачив, що на снігу хтось лежить горілиць. Поруч навколішках, низько схилившись, порався коло лежачого якийсь чоловік. Я одразу пізнав у ньому дядю Ваню Кисельова з вагонного цеху. Я спинився і перелякано глянув додолу. І перше, що впало мені в очі й змусило здригнутись усім тілом, це темні краплинки крові на посинілому вечірньому снігу. Далі я побачив знайомий татів кожушок, почув пах шмаровила й несамовито крикнув...

Мене гладив по плечу дядя Ваня і, заспокоюючи, ніжно казав:

— Нічого, браток, нічого! Пусте! Зачепило, значить, трохи по лобі... Загоїться!..

Тата однесли на руках робітники до залізничної лікарні.

Тої ж ночі на нашому висілку зловіще палахкотів насупроти станції чепурненький будинок нашого інженера Рудольфа Карловича. Казали, що хтось підпалив його, бо то Рудольф Карлович викликав з міста солдатів проти робітників і передав офіцерові якийсь список.

Гаряче тріщало у вогні сухе дерево, аж осідав і танув поблизу сніг, і високо над висілком до далеких холодних зір здіймалися полум'я і дим.

І не було кому гасити пожежі, рятувати майно Рудольфа Карловича. Тільки прислуга та кілька солдатів клопоталися коло невеликої купи врятованих пожитків і з острахом поглядали на яскраво освітлену, але порожню, безлюдну вулицю.

Цілу ніч по висілку ходили солдатські патрулі. Але тихо було скрізь. Лиш десь тягуче й жалібно завивав на вогонь чийсь собака.

IX

За холодними завірюхами, за тими бурхливими днями одлетіли й мої дитячі роки. Гей-гей, коли те все було!.. Давно вже немає мого тата, нема й дяді Вані Кисельова, і хто зна, чи живий ще десь штукар Толька та тихий Козорєзов. Я сам давно вже — тато, моє волосся густо вкрила срібляста паморозь, і над далеким дитинством лягли сніговими заметами прожиті літа. Але кожного разу, коли я їду з Києва до Москви і поїзд підходить до станції Брянськ, я тривожно вдивляюсь у вікно, силкуючись побачити сліди свого дитинства. Марно! Я не пізнаю ні колишньої станції, ні майдану перед нею, ні тих закурених залізничних майстерень. Певно, давно вже нема і того дому, де ми жили, та й виселок з високими, світлими будинками й асфальтовими тротуарами зовсім не той, що я знав... Ні, таки не той!.. Я дивлюся на пишну клумбу з квітами серед майдану, на довгий ряд зелених дерев уздовж вулиці, між якими засвічуються електричні вогні, дивлюся на високий будинок великого, яскраво освітленого магазину, коло якого юрмляться люди. Тут колись торгував при підсліпуватих гасівках у своїй крамниці Тюрін з Тюрінчихою, але я не бачу нічого-нічого від свого дитинства, і моїм спраглим згадкам нема за що тут зачепитись...

Тільки іноді, коли випаде, буває, перший сніг і захолоне в синюватій імлі тоскна далечінь, мені знову кортить вибігти надвір, гукнути Тольку й по-дитячому безжурно й весело ковтати на льоту тендітні пластівці пухкого снігу.

І хай сипле сніг і гуде десь у комині чи між дротами подорожній вітер із півночі. Я сяду в темний куток кімнати, як колись, і мовчки буду прислухатися, чи не вчую, бува, знову, хоч здалека:

Зимушка-зима

Холодна была, Морозливая...

Я заплющу очі — і на мить знову побачу на снігу темні краплини крові, і мені буде здаватись якийсь час, ніби в кімнаті пахне шмаровилом від таткового кожушка.