Крижані мережки - Сторінка 4

Чоловіки поспіхом одягалися й бігли надвір.

Од станції знову долетів гудок і обірвався.

Я схопив своє пальтечко й кинувся на вулицю. З усіх боків виходили темні робітничі постаті й збивалися до гурту. В декого було видно ломаки, а один високий роб'тник перекинув на ремені через шию мисливську рушницю. Під ногами пронизливо верещав сніг, і чулося звідусіль приглушене шепотіння.

Я крадькома^посунув за людьми до станції. Від неї вже не долітав гудок, і страйкова тиша знову оповила її густою мовчанкою.

Я вийшов за ріг нашого висілка й хотів був уже бігти навпростець до станції, коли за п'ять кроків від мене побачив перед трьома чоловіками мого батька.

В руках^у нього був постійний заяложений дорожній кошик, а під пахвою свіжа маленька ялинка.

Тато приїхав! Тато привіз мені ялинку. Тато мій — молодець. Він приїхав своїм паровозом! Хіба його могло щось зупинити, коли він знав, що ми його ждемо? Татку, мли любий!..

Я кинувс^ до нього.

Чоловіки, що стояли перед татом, голосно лаялися, розмахуючи руками.

— А страйк? Ти не знав!

— Та один твій гудок підкосив усе діло!

Тато щось мимрив, але його за голосами не було чути. Я нерішуче став. З вулиці вже наближалися до нас нові j/юди.

Високий з рушницею перший підбіг і стурбовано захрипів:

— Що таке? Йому не відповіли.

— ...Не міг пождати! Празники йому! Ех!..

Тихо впала на сніг татова ялинка, і він, скулившись, узяв мене за руку й пішов крізь натовп додому.

Як мені хотілося сказати йому: "Татку, татку мій! Нащо ти приїхав?.."

Але я не сказав нічого і мовчки ступив за ним у хвіртку нашого подвір'я.

VIII

Таткуі Мій засмучений, мовчазний татку! Як я розумію твою тугу! Твої товариші, з якими ти по складах читав якісь забруднені папірці й радився про наше гірке життя, ці товариші обминають тепер зневажливо нашу хату. їм не забути тоненького гудка твого паровоза, що збудив увечері страйкову тишу нашої станції.

Я розумію, татку, твою журбу. До мене теж, як і до тебе, не приходить тепер Толька і не прийде. Він гордуватиме прийти до того, чий батько зламав страйк... Але ж — хіба ти зламав? Хіба ти не міг не приїхати до нас і не привезти мені ялинки? Свіжої, зеленої ялинки, яка випала тоді в тебе з рук та яку вже забрали з вулиці чиїсь чужі руки?.. І хай принишкла в кутку, насупившись, заплакана мати, а ти сидиш біля столу, .схиливши голову на руки, і біля тебе стоїть зеленкувата пляшка з червоненькою сургучною шийкою і маленьким двоголовим орлом на боці. Я дивлюся на тебе, і мені хочеться сказати тобі: "Не пий, татку! Не пий!.."

А надворі, за вікном, понад мережаним срібним листям і білими зірками на шибках — морозний сірий день, сумирні старі сосни, і десь у Генки тепер коло цяцькованої ялинки з пухким дідом-морозом, яблучками й кольоровими свічками — чепурненькі діти; Ядзя показує всім книгу з птахами, і Павлушка Купрович, касирів син, говорить вірша:

Шел по улице малютка,

Посинел и весь дрожал...

Проте я помстився й за тата, й за себе. На перший день Різдва, саме тоді, коли світилася в Генчиних вікнах висока ялинка і хтось грав на роялі, я тихенько підліз до їхнього будинку. Перед вікнами стояли три маленькі берізки, що їх Генка посадив був навесні. Я пам'ятаю, як він тішився й шукав нас, щоб показати їх. Ці берізки ростимуть і ростимуть. Пройдуть літа, і Генка вже буде начальником станції або офіцером, а берізки будуть тоді високі, гіллясті, від них буде влітку холодок, а взимку — волохаті сиві шапки на білих стовбурах.

Тепер же вони були нужденні, малосилі й безпорадні. Я проминув їх і прислухався до веселого гомону, що долітав до мене з дому крізь освітлені вікна.

Мені стало заздрісно й сумно. І такий жаль охопив мене за себе, й за тата, і за ту покинуту серед вулиці ялинку! Я одвернувся від блискучих вікон, і нараз мої очі спинилися на тих трьох зажурених берізках. Я почув, як щось здригнуло в моїх грудях. Ні, ці берізки не ростимуть більше! Бреше Генка! Хай бігає він навколо своєї ялинки, а оці берізки, що тут, за мною,— вони мої! Я понівечу їх зараз же! Я метко глянув на ґанок і пробіг очима вздовж двору. Скрізь було тихо, тільки звуки рояля розливали якусь веселу пісню й за вікном гасали діти. Я ступив обережно до першої берізки і тихенько торкнувся її стовбура. Навколо стало ще тихше, ніби причаїлось. Я нагнув поволі стовбура до себе, і тоненькі галузки, струснувши мені за комір і ніс сухий сніг, торкнулися мого лиця, а потім щось тріснуло коло ніг, і стовбур, як на пружині, слухняно схилився додолу. Зламана берізка, немов благаючи, простягла на снігу до мене свої голі тоненькі гілочки... Я подивився на ті гілочки, що вже ніколи не зазеленіють, не вкриються листячком, і мене охопив жаль. Навіщо я це зробив? Хіба берізка винна, що її садив Генка? Хіба ж вона не така, як моя коло наших вікон?.. Та було вже пізно: не поставити знову понівечене деревце, не повернути більше його до життя!..

Каяття й одчай ятрили моє серце, і воднораз зростало ще більше обурення проти Генки та Купровича. Це ж бо через них, тому що я сердився на Генку та Купровича, я знищив маленьку, невинну берізку. І як на те, за вікном ще дужче заграли на роялі і кілька голосів голосно зареготали.

— Смієтесь? — недобре глянув я на вікно і, не тямлячи себе, схопив обламаний кінчик бурульки, що трапився мені коло ринви, й навідліг жбурнув його в освічене вікно.

— Нате ж вам, щоб не сміялися, щоб не веселилися, коли мені плакати хочеться!..

Як я не розбив тоді шибки — не знаю. Чув тільки, що за вікном враз усе стихло, обірвалася музика й спішно стали гасити на ялинці свічки. Я біг до нашої квартири, а з очей моїх — чи від морозу, чи так від чого — текли сльози. А може, я й справді тоді плакав...

Ранком по нашому висілку пройшли солдати. Вони наближались із міста розміреним, чітким кроком під барабанні дрібушки. їхні чорні безкозирки набакир, наче прибиті до стрижецих голів, і сірі незграбні шинелі ще здалека одгонили нам холодом тюрми й передзвоном кайданів на сибірському шляху. Рівна смуга багнетів суворо й загрозливо заповнила нашу вулицю.

Пролунала коротка команда, і солдати стали.

Вони розділилися на взводи й розійшлися по висілку.

Двадцять шинелей з червоними погонами зупинилося коло нашого дому. Вони поставили рушниці в піраміди й похмуро походжали перед нами. Вулиця збезлюдніла. Тільки дітвора попід парканами не могла вгамувати своєї цікавості й боязко розглядала солдатів.

Я стояв коло нашої хвіртки сам. Неподалеку видряпався на паркан Толька й кричав комусь назад:

— Завтра гармату привезуть!

Солдати скрутили цигарки, і синюваті димки звелись у морозному повітрі. Толька сплигнув додолу й сміливо підійшов до солдата.

— Дай, дядю, закурити.

Солдати, посміхаючись, глянули на нього й почали глузувати. А Толька вже ступив на середину й наближався до рушниць. Йому страшенно кортіло їх поторкати. Він уже націлився помацати рукою затвор, коли зашкарублий фельдфебельський чобіт штовхнув Тольку в бік і відкинув його на сніг.

Я з жалем, співчутливо подумав: "Це тобі не жандарм коло дрезини! І чого б ото було лізти?.."

Толька зіщулившись, як побите щеня, під голосний регіт солдатів зашкутильгав геть.

Од станції сполохано заторохкотів барабан. .

Солдати хутко розібрали рушниці й вишикувались.

Фельдфебель рявкнув команду, солдати хитнули багнетами, змахнули руками й прискорено рушили.

Барабан від станції не гамувався. Його дрібне тремтяче торохкотіння наче кликало до себе. Швидше, швидше, швидше!.. І від того торохкотіння наструнчилися сосни й принишкли будинки.

Один по одному на вулицю виходили сполохані люди.

Раптом барабан замовк, і від станції долинули невиразні вигуки й метушня. За хвилину на вулицю вискочив якийсь робітник у розстебнутій тужурці. Захеканий, він ледве міг вимовити:

— Всі до станції!.. Бойова дружина не пускає солдатів у депо... Жандарми хочуть заарештувати комітет... Скоро!..

Ось тепер і мій тато піде на станцію. Він приєднається до робітників, він розкаже про ялинку і про все. Вони зрозуміють його.

Я побіг додому, а назустріч мені сунули звідусіль збентежені люди. Вони похапцем бігли на станцію.

Тато, як і вчора, як і позавчора, сидів край столу. Він почервонілими очима глянув на мене і, мабуть, зараз же одвернувся б, але я схопив його за рукав і благально сказав:

— Татку, там усі побігли на станцію! Заарештовують. Солдати пішли...

Татові очі широко розплющилися, заблищали. В них промайнув якийсь сполоханий гарячий вогник. Я схопив його шорстку руку й у запалі поцілував.

— Татку! Ти підеш з ними?..

В цю мить у вікні мигнула від станції кінська грива, малинова черкеска й крізь вікно долетів похапливий цокіт копит.

— Козак!

Батько схопився з місця, і його очі застигли на вікні. Він раптом накинув кожушка й побіг з хати.

Я так і не міг наздогнати його. Коли я манівцями , обминув станцію і колією прийшов до майстерень,— тата вже не було видно. Чорна закурена головна брама була відчинена, перед нею безладно були нагромаджені якісь діжки, дрезини, рейки, шпали. Зсередини чувся приглушений гомін багатьох людей. Я висунувся за ріг кам'яного муру і вперше побачив: на перевернутій дрезині стирчав уже не маленький прапорець, а палахкотів справжній великий червоний прапор! Він сміливо й вільно маяв над загальною пусткою і безладдям і наче відмежовував майстерні з робітниками від двох шеренг солдатів у сірих шинелях.

Я причаївся за рогом і стежив. Сутеніло. Сірий морозний день танув і чорнів. За кілька днів страйку сніг позасипав уже колії, і мертвий насип журно простягся, як біла видовжена пустка, до похмурого Брянського бору.

В майстернях загуло. Багато людей сипонуло нараз з дверей праворуч і рушило заднім ходом з двору. Чийсь владний голос закликав коло дверей:

— Товариші, виходь! До міста! Там демонстрація. Вперед, товариші! Вони не зможуть нас затримати. Приєднаймося до фабричних!..

Я оббіг майстерні й вскочив на майдан перед станцією. З вузенької закуреної хвіртки від залізничних майстерень бурхливо струменів до майдану людський потік і тут, на бруку, ладнався в ряди. Натовп швидко ріс, а від майстерень все ще бігли й бігли робітники. Зненацька з середини натовпу, там, де збиралися в чорну купу якісь поважні, літні люди, злетів угору великий червоний прапор, і з сотень уст зірвався могутній спів "Марсельєзи".