Молодший брат Сонця - Сторінка 11
- Бережний Василь Павлович -— Ми з Сезамом розмовляємо, наче з тобою. Тільки він пише, мабуть, в тисячу разів швидше…
Дружина знизала плечима і вийшла.
Девід працював до самозабуття, не чуючи навіть телевізора, що бубонів у спальні. Час від часу підводив голову і, здивовано роззирнувшись по кімнаті, продовжував роботу.
Через відсутність більш-менш точних даних про кількість водню в об’єкті дослідження модель наростаючої ядерної реакції була ненадійна, нестійка. Зрозуміло, що Девід не міг заспокоїтись і невтомно конструював усе нові й нові схеми. Яку температуру повинен мати «сірник», щоб розпалити ядерне «багаття» хоча б на мільярд років? — ось найголовніше, що він прагнув установити.
Комп’ютер вуркотів, наче жива істота.
— Ану прикинь ще, Сезаме, — бурмотів Девід, вводячи нову картку, — побачимо, що нам відкриється…
Почувся легкий стукіт у вікно. Девід підвів голову і побачив там високу постать Натаніела. Неохоче, з досадою вимкнув комп’ютер і, накинувши на плечі куртку, вийшов. Не любив, коли йому заважали працювати, але Натаніел, певне, з’явився неспроста.
Крізь зарості лавра вийшли на берег. Нічна хвиля стиха шурхотіла, набігаючи на прибережний пісок.
— Вони щось замислили… — сказав Натаніел. — Від них можна всього чекати…
— Побачимо, — спокійно відповів Девід. — Ти вже познайомився із цим… Даффом? Просто комедія…
Він розповів про візит боса і його нового підручного. Натаніел спохмурнів. Кинувши погляд в нічну млу, прошепотів:
— Субмарина патрулює за десять кілометрів. Можна викликати хоч зараз…
Девід трохи помовчав, ніби вслухаючись у шурхоти ночі, потім сказав:
— Ні, ми ще мусимо побути тут.
— Гляди, щоб не було запізно.
Більше про це Натаніел не говорив, бо знав, що його друг ніколи й ні на які умовляння не піддається.
Через кілька хвилин Девід пішов, певне, зовсім не думаючи про втечу з цього пекельного острова.
Крадучись повз його котедж, Натаніел побачив, що вчений знову сидів біля комп’ютера і працював. «От витримка у чоловіка! — захоплено подумав головний інженер. — Але які в нього шанси у боротьбі з таким сильним ворогом? Це ж, власне, справжня війна проти могутньої й добре злагодженої воєнної машини цілої держави!»
І вже ніякого захоплення, а тільки жаль ворухнувся в грудях. Донкіхотство! Не може одна людина — хай вона буде тисячу разів геніальна й мужня! — протистояти такій силі.
Аж тепер Натаніела охопив страх — огидне самовідчуття, коли підгинаються коліна і в усьому тілі розливається така слабість, що от упав би й лежав крижем. І нащо йому було встрявати в цю історію? Чому він послухав Девіда і притарганився на цей проклятий острів?
Легка й тепла ніч раптом стала нестерпно важкою, так налягла на сухорляві плечі Натаніела, що він аж зігнувся. Ішов, як п’яний, заледве дочовгав до своєї холостяцької квартири. Тільки опинившись у ліжку, почав поволі заспокоюватись. Зрештою, що сталось — те вже сталось.
Задзвонив телефон.
— Ще не спиш? — почувся бадьорий голос Девіда, — Пробач, але я не міг… Хочу, щоб і ти зрадів: я нарешті сконструював підходящу модель. Не журися, друже, ти ще будеш свідком здійснення проекту С-2!
Натаніел якусь мить мовчав, дихаючи в трубку, потім обізвався:
— Що ж, вітаю… Це… епохально.
— Тобі, може, нездоровиться? — стурбувався Девід.
— Та ні, це я ще сонний. Але розумію — ти зробив науковий подвиг, друже, ще один подвиг! Так що вітаю і таке інше.
Вони ще перекинулись кількома фразами. Натаніел увесь час боявся, що Девід може обмовитись про зустріч, і тому багато не розводився. Полегшено зітхнув, коли Девід попрощався й поклав трубку.
«Дивовижний чоловік… — думав про Девіда, лежачи в постелі. — Він, мабуть, і в камері смертників конструював би різні моделі… А хіба цей острів — не та сама камера?..»
Ранок був похмурий, вітряний. На хвилях біліли баранці. Гостре листи пальм зі свистом різало повітря, й крони їх були схожі на вітродвигуни. Чайки з пронизливим криком кружляли неподалік від берега, і вітер ламав траєкторії їхнього польоту, одним подихом розганяючи зграю врізнобіч. Проте чайки збиралися знову — може, їм краще гуртом вишукувати здобич.
Невдовзі ожила і лабораторія, але не так, як того бажав бос. Застигли стрічки транспортерів у складальному, не гуділи електронні машини ні в магнітній камері, ні в контрольному бюро. Інженери і техніки снували сюди й туди, знічев’я збиралися групами порозмовляти про се, про те. Лише в невеликому порту кипіла робота — вивантажували нові заготовки.
Девід, трохи втомлений нічними заняттями, сидів у своєму кабінеті, ведучи телефонні розмови. Натаніел, ходячи перед його столом із закладеними за спину руками, іронічно посміхався. Девід відтягує час, але що це дасть? Ситуація загострюється, напруження зростає, з хвилини на хвилину акули нападуть…
Подзвонив бос… «Ну, зараз почнеться… — подумав Натаніел. — Девід нагадає і про контракт, і про патент…» Але, на диво, голос Девіда звучав примирливо: