Молодший брат Сонця - Сторінка 13

— По-перше, ми ще не виконали програми. Пірамідок треба…

— Піклуєшся про контракт? — перебив Натаніел.

— Ні, — спокійно відповів Девід, — пірамідки потрібні мені. Я готую один грандіозний експеримент…

— А вони готують воєнну авантюру!

— І потім, — продовжував Девід, ігноруючи репліку друга, — треба дивитися на справу ширше… Чув же — засідає Рада Безпеки! Що ж до субмарини, то тут можна потрапити із вогню та в полум’я… Не дуже довіряй цим благодійникам.

Вкрай спантеличений, Натаніал не знав, що й сказати, лише знизав плечима. Виходить, його славетний друг не розкриває усіх своїх задумів, щось інше має на думці. Експеримент… Досі Натаніел був переконаний: саме те, що вони роблять тут, і є експеримент, а він, бач, вважає це лише підготовкою… Що ж це за експеримент може бути?

І раптом майнула думка: а що, коли Девід… став маньяком? Нервове напруження останніх місяців не могло не позначитись на його психіці…

Та, поглянувши на засмагле обличчя, на його спокійні, навіть трохи замріяні очі, Натаніел відігнав цю думку. Ні, ні, Девід мислить логічно, тверезо, критично оцінює ситуацію, та й взагалі ясно, що він цілком здоровий! А те, що потайливий, — саме життя цього вимагає…

— Не журись, Нат! Все буде добре. Потерпи трохи, незабаром повернешся до сім’ї… — Девід хотів сказати про кругленьку суму, що вже лежала на рахунку Ната-ніела, та чомусь стримався, не сказав. Бо справа, зрештою, не в грошах, треба шанувати людські почуття. — Я розумію: дружина, діти…

Його спокійний голос, дружня посмішка розвіяли важкий настрій Натаніела, і вже ситуація на острові не здавалась йому такою похмурою, вже він помічав і хвилі, і сонце, і пальми… Мудро сказав якось Девід: мозок людини — думаюча маса, яку треба відповідно організувати й настроїти!..

Повернулися до лабораторії і одразу поринули в роботу. З’явився Дафф, але чомусь не сів за свій робочий стіл, а тільки пройшовся сюди-туди, ніби чогось шукаючи, і одразу шмигнув за двері. Девід і Натаніел здивовано перезирнулися. Та вони б не дивувалися, коли б знали те, що знав цей Дафф. Годину тому Рада Безпеки одностайно вирішила застосувати превентивні санкції проти Південної Республіки, щоб запобігти порушенню миру, який людство добуло великими жертвами. Як зреагує на це уряд Південної Республіки — ще невідомо, але боса викликав прем’єр-міністр, і той уже відлетів з острова, лишивши замість себу Даффа, який до того ж мав інструкції від Секретної служби із самої столиці. І ніхто не знав, Дафф у тому числі, що збігає останній день їхньої роботи на острові Сирен.

Вечір пройшов звичайно, якщо не рахувати того, що «з технічних причин» було припинено подачу струму до всіх житлових приміщень, і екрани телевізорів скидалися на більма. Острів оповила тиша.

У котеджі Девіда було, мабуть, найтихіше; телевізор мовчав, і Террі мовчала. Сам Девід нервував, не знаючи, за що б його взятися. То мовчки сидів у кріслі, то ходив по всій квартирі, не знаходячи собі місця. Нарешті зайшов до спальні і, побачивши, що дружина не спить, присів на край ліжка. Заговорив глухим, трохи хрипким голосом:

— Террі, послухай… Я розумію твій настрій, але ж і ти мене зрозумій. Постарайся, люба… — Террі не обізвалася, він трохи помовчав, поглядаючи на її золотаву голову, потім продовжував: — Не думай, що я отак живу для власної приємності, міщанської втіхи, насолоди. Коли б у мене була така життєва філософія, я був би схожий на сліпого, котрий у темній кімнаті ловить чорного кота, якого там немає. Незабаром ти дізнаєшся про все — чуєш? — про все. В житті кожної людини бувають критичні моменти. Ось такий настає і для нас… Скоро звільнимось, вийдемо на волю! А зараз… ну, скажи, що ти не гніваєшся на мене, скажи…

Террі мовчки дивилась на стелю.

— Ну, тоді давай зіграємо! Ти ж любиш… Моцарта.

Як він зрадів, коли Террі, накинувши халат, пішла до рояля! Аж усміхнувся. Взяв свою легеньку скрипочку, притиснув підборіддя до деки. Вже перші акорди, що зазвучали від доторку її пальців, — ніжні, прозорі, дзвінкі, озвалися хвилею щастя. Вона почала його улюблену «Фантазію».

Ще мить, і смичок рушив у свою чарівливу подорож, і вже їх огорнуло якесь трепетне, прекрасне почуття. Обоє опинилися у фантастичному світі, а навколо — барвисте сяйво, що поєднало землю і небо. То щемливе, то солодке відчуття стискувало серце — Террі ніколи ще не грала з таким натхненням. Наче передчувала, що це востаннє…

Перед світанком, саме в той час, коли темрява ще не поступається світлу нового дня, острів Сирен прокинувся від реву моторів. Дрижали шибки у вікнах, хиталися, вібрували люстри, наче від землетрусу.

Девід миттю вискочив на веранду. Роззирнувся ще сонними очима — у передсвітанковому небі бовваніли грудомахи вертольотів. Десант!

Метнувся у спальню — Террі схопилась у самій сорочці, — загукав:

— Нарешті сталося!

— Нар-решті, нар-решті, — обізвався з клітки Ара.

— Що сталося? — скрикнула Террі.

— Те, на що я сподівався. Десант! Ох, і молодчина Віра! Бачиш — на машинах знак ООН!..