На лоні природи - Сторінка 3

- Винниченко Володимир Кирилович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Зате ні в якому ресторані не могло бути за обідом такої музики, як у його: цілих три соловейки співало. Та як! З такими модуляціями, з такою жагою, таким завзяттям, що аж ряба сука, що неодривно дивилась в рот Андрію Григоровичу, і та часом з інтересом поглядала на дерева до співців.

О ні, тут не тільки переклади робить, тут можна було написати ту роботу, що вже так давно задумана. От де він її таки напише нарешті! Тиша, самотність, садочок, соловейки. Тільки сиди та хапайся писати про спів! Це ж саме натхнення, голос творчості самої природи ллється з налитих соками дерев.

Того ж вечора Андрій Григорович під спів соловейків написав Катерині Степановні довгого листа з гарячою подякою за те, що вона знайшла йому такий благословенний куточок, що вирядила його з того проклятого богом города, що дала йому такі незабутні почування в цьому садочку. З кожною годиною, з кожною хвилиною свого тут пробування він виразно помічав, як весь перероджується, як клітини його тіла всмоктують животворну енергію сонця, зелені, як вся психіка його стає зовсім іншою, він весь пом’якшав, став вибачливішим, добрішим, нема того вічного городського дратування нервів, жовчності, нидіння. Ну, зовсім інша людина стала! Велике, велике спасибі їй, Катерині Степанівні, за це!

Щоб добре виспатись і приступити на ранок до роботи, Андрій Григорович позачиняв віконця. І шкода було, і навіть соромно перед соловейками, а мусив чоловік це зробити, — сон у його був поганенький і вимагав тиші. Але й при зачинених вікнах спів було чути досить добре, милі співуни немов навмисне любенько дражнилися з його й співали дуже голосно.

Та, правду сказати, й Бутлі таки додавали свого, в сінях вони часом так хропли, що Андрій Григорович сідав верхи на свого верблюда і злякано прислухався:

чи не душать там його хазяїнів. І комарики, хай їм всячина, надокучали. Накрився б чоловік з головою, так душно, дихати нічим.

А тут ще Жулька, ряба сука, чогось почала гавкати, як чоловік уже трохи задрімав. Вона спала під самими вікнами в Андрія Григоровича, і йому було чути, як вона спочатку робила «Ур!.. ур! ррр..», а потім з таким лютим гавкотом кинулась кудись од хати, що Андрію Григоровичу аж серце млосно заходило. А Бутлі собі лежали, як справжні бутлі, й хоч би ж тобі хто з них устав подивитись або хоч хропти перестав! Анічичирк, наче та Жулька гавкала десь в Африці, а не під самим вухом у них. Що то добрячі нерви!

Пізненько заснув Андрій Григорович. А встав знову рано, бо малі кокосенята чогось’ зранку дуже плакали, скиглили, а потім аж верещали, як їх били. Та й півень так же голосно та різко співав під вікном, наче встромляв ножа в уха. А все ж таки щ.о то природа: якби це в городі чоловік недоспав дві ночі, то такого б нервування мав, такий би лютий був, що самому гірко од себе було б. А тут і настрій був лагідний, і різало в очі не так, як у городі, й голова боліла зовсім інакше. От тільки до роботи сідати в такому стані не хотілось. В роботі головне — початок. Як почнеш, так уже в тому самому тоні й далі йтиме.

На обід знов була юшка і смажена сомина. У городі пошукай такої ніжної, солодкої сомини! І соловейки співали, і Жулька махала хвостом і посміхалась, задираючи верхню тубу та вишкіряючи довгі жовті зуби.

По обіді Андрій Григорович простелив під сливками ковдру, узяв подушку і рішив трошки покуняти. Як чоловікові по обіді хоч з годинку поспати, то наче вночі виспався, і навіть робити тоді можна буде. Чудесно лежати горілиць під сливками! Крізь мереживо листя і цвіту глибоко голубіє небо, а по йому, як кораблі з білими вітрилами, пропливають одна за одною хмарини. Цвіт вишень і яблук аж куриться пахощами й кадить ними по садочку. Гусінь, кузочки, комахи, жучки — все нишпорить в траві, як у лісі, кожне собі лізе по своїй справі, поспішає, старається.

А на сусідній вишні розливався соловейко. І де воно в такої маленької пташинки стільки енергії, вогню та сили в голосі бралося? Адже він, здається, ні на хвилинку не вгавав ні вдень ні вночі, а часом тьохкав з такою експресією, що Андрієві Григоровичу аж у вусі трошки дзижчало. Щоб не так чути, довелось покласти на одне вухо маленьку подушку, а другим притулитись до великої подушки. От так було чути як здалеку.

Та не встиг чоловік добре заснути, як почув, що хтось, тяжко стогнучи, підійшов до його і раптом почав дуже штовхати під бік, мало не підкидаючи його. Андрій Григорович прожогом схопився й повернувся: од його з переляканим хропінням жахнулась сіра поросна свиня. А бодай ти сказилась! Андрій Григорович, нервово потираючи лисину, знову ліг, а свиня, трудно, ображено стогнучи, почвалала до калюжі.

А от же знов-таки: і не багато подрімав чоловік, а що то значить подрімать на лоні природи, зовсім інше почування, хоч до роботи сідай.

Та таки й сів. Гарненько застелив столика старими газетами, зверху бювара поклав, примадикував у щілині стола чорнильницю, щоб не перекинулась, розклав книжки, папір, узяв у праву руку перо, а лівою поважно, і побожно провів по лисині і надписав: «Причинки до історії штундарства на Україні». Що воно мало значити, оте слово «причинки», Андрій Григорович, правду сказати, й сам не знав. Але як воно було майже по всіх заголовках поважних наукових українських праць, то чого б і йому не вставити його собі в заголовок.