На лоні природи - Сторінка 5

- Винниченко Володимир Кирилович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Оцього не взяв на увагу Андрій Григорович, коли вирушив у ліс. Самотності він там не знайшов: під кожним деревом, як воскові фігури в паноптикумі, сиділи й лежали у всяких позах дачники. Як у паноптикумі, вони трудно, глибоко дихали й помалу водили головою за Андрієм Григоровичем. Вони мовчки, грізно проводжали його очима, зникали позаду, а попереду з’являлись нові у тих самих позах, мовчазні, воскові, моторошні.

Андрію Григоровичу стало якось недобре, і він швиденько поза городами пробрався додому.

Ні, справу з «Причинками» треба було ставити зовсім на інший грунт. Чоловік повинен був добре виспатись, оце найважніше. Тоді ніякі Бутлі, дачники і свині не зможуть завадити. Тоді увага буде свіжою, бадьорою; вона влипне в роботу, як жук у смолу, і не одірветься, хоч би й хотіла.

Але як заснути, маючи для цього такі несприятливі фактори, як всебутлівське хропіння, Жулькин гавкіт, півнів спів і скигління бутленят? Все це явища такі, що не підлягають людській волі: Бутлі мусять хропти, Жулька — гавкати, півень — горлати, бутленята — скиглити; це їхн’і природні функції, так само як функція дачника — скрізь нишпорити, а вогню — горіти. З цим уже нічого не зробиш. Щоб огонь не горів, треба його погасити. Але не можна ж було повбивати Бутлів, бутленят, Жульку й півня, щоб вони не виконували своїх функцій. Значить, треба було підходити з другого боку.

«Світ — це наша уява», — так давно досліджено філософами. «Світ — це комплекс наших власних почувань», — от ще друга філософська істина. Отже, щоб уникнути чогось, треба не мати почувань. Щоб не чути Бутлів, Жульки, півня й бутленят, треба було заткнути вуха ватою й подушкою. От і все.

І пречудесно вийшло. Все одразу затихло, замовкло, заніміло навкруги. Тільки ледве-ледве чути було, як гув Бутель, але так глухо й далеко, ніби десь у другому селі на весіллі поважно били в бубон. Хто його зна, може, й Жулька функціонувала вночі, — Андрій Григорович не чув, — він спав і хріп, як Бутель.

От так за допомогою філософського думання людина поборює природу.

І зразу вранці зовсім інший світ настав. Бутленята були такі милі, симпатичні діточки, абсолютно не було ніякого бажання позакидати їх всіх у льох. Жулька аж скавчала, аж вихляла задом, аж падала на спину від привітності. Півень гордо походжав по подвір’ю, ставляючи ноги твердо, точно як солдати на муштрі. В садку розлягались соловейки, а заквітчані вишні, пумпуючи, запишавшись, стояли й не рухалися. Словом, природа в контакті з царем своїм, людиною, взявшись за руки, бадьоро й достойно починали свій день.

Андрій Григорович знову розклав газети, бювар, книжки, розгорнув «Причинки» й умочив перо в чорнило. Лице йому при цьому було таке урочисто-задумливе, поважне, книжки так строго й холодно дивились на пустотливих мух та бджіл, що соловейки принишкли й з острахом поглядали до хати, де шпортався цар природи. Аж коли він заплющив очі й застиг, немов солов’їха на яйцях, вони в честь його та своїх солов’їх дружно й радісно зацмокали, затьохкали, задріботіли.

Але Андрій Григорович тільки дужче заплющив очі, строго стиснув губи й не подивився на їх. Потім ще раз умочив перо і почав писать. Вони співали, а він писав; вони співали, а він писав. Але, перечитавши, Андрій Григорович люто закреслив усе написане.

Ні, ці соловейки вже занадто багато співали! Ніхто нічого не каже: чудесна птичка, співає прекрасно, але… треба ж на все знати час, коли поспівать, а коли й попрацювать. А як сам не хочеш працювать, то хоч не перешкоджай же другому, лети собі десь на Дніпро в кущі та й співай скільки хоч. І де воно хоч сидить там, хотів би чоловік побачити.

Андрій Григорович підвівся й навшпиньках почав підкрадатися до того дерева, звідки чувся спів. На потилицю йому з гілля впало щось і полізло по тілі. Андрій Григорович лапнув рукою й роздушив волохатеньку рябеньку гусінь, з якої потекла зелена кров. Потилиця почала свербіти й пекти. А соловейко замовк. Ну, й добре, мовчи собі, а чоловік тим часом буде працювати.

Потираючи потилицю, Андрій Григорович скоренько взяв перо, прикусив губу й заплющив очі. Але зараз же мусив розплющити, бо по шиї щось знову повзло. Мацнувши рукою, знов налапав гусінь і скинув на «Причинки». Вона, то збираючись вся докупи, то розгортаючись, поповзла просто на «Учение о сектах». На «Причинках» після неї лишилась зелена кривуляста лінія, а шия так само засвербіла, як і потилиця.

— Ть-ах! Ть-ах! Ть-ах! — заахкав соловейко, побачивши це.

— Ану вас к чортовій матері! — сказав Андрій Григорович і так змахнув гусінь з «Учения о сектах», що вона й там лишила зелений слід.

Ні, природа абсолютно не здатна до поважної серйозної праці. Ахкає, цмокає, гудить, дзвенить, лазить по шиї, хрюкає, гавкає. Які тут у біса можуть бути «Причинки»?

Андрій Григорович забрав газети, бювар, книжки, поклав на них «Причинки» та чорнильницю і, держачи це перед собою, як Бутлиха казан з окропом, поніс у хату. Розташувавшись на столі під губатими богами і позачинявши вікна, він умочив перо, заплющив очі й став думать.