На лоні природи - Сторінка 7

Але боротьба ускладнялася тим, що Андрій Григорович був сам, абсолютно сам, як палець, а в соловейка сила спільників. Коли соловейко затихав, спочивав, збирався десь у сусідньому садку з силами, в цей час Андрій Григорович мусив боротися з комарами, мухами, осами. Раніше їх ніби менше було, тепер же вони тільки те й робили в садку, що шпигали його, лоскотали, гуділи над вухом, лазили по «Причинках», кусали за ту, що писала, руку. З землі повзли загони комах, забиралися під штани до голого тіла і кусали так, що ноги вкривалися величезними ґулями, що аж пашіли вогнем. А на деревах висів другий спільник соловейків — гусінь. Вона для того там і сиділа, щоб упасти згори на шию й укрити її пухирцями.

Часом соловейко замість себе присилав сорок. Ці дурноверхі птиці скрипіли, дирчали й стрекотіли з такою силою, що їх було чути аж з третьої дачі, куди чоловік і докинути каменем не міг.

А як не було ні соловейка, ні сорок, то неодмінно з’являлась свиня, або Жулька, або квочка, або качка. 1 все це конче до столу лізло, під самі ноги, ближче до «Причинок» — і не мовчки, ні, а з хрюканням, скавулінням, квоктанням, кряканням. І не було ні «халери», ні «бенері» на них.

Навіть од людей не було помочі. Навпаки, Бутлі явно допомагали соловейкові. Вони систематично, уперто грюкали, стукали, кричали, свистіли, співали. Не задовольняючись тим, вони щохвилини прибігали до його продавать йому то те, то се. Ці люди страшенно любили все продавать: і зелену цибульку, і молоду редечку, і зливання на руки, і хождіння на пристань за газетою. І меншенькі, і більшенькі, і зовсім великі. Бутлі ніби тільки й мали роботи, що чіплятися до Андрія Григоровича та брать з його ресторанні гроші. Вони пильно стежили, щоб він сам нічого ніде не купував, не їв, щоб нікому, опріч їх, не давав грошей. Вони вважали його поки що тільки за свою аренду. Але помалу переходили на власність. Зубні щіточки, мило, гребінець уже перейшли до бутленят, а Петро Бутель уже з паперу, наготовленого для «Причинок», крутив цигарки. Мало того, вони чогось годували Андрія Григоровича самою рибою. Бог їх знає, що вони мали на меті, але щодня на сніданок, на обід, на підвечірок, на вечерю давали то сомину, то морену, то щуку. Андрій Григорович після кожної страви почував якусь чудну важкість у шлункові, й щось пекло під грудьми. Все це, розуміється, не надавало чоловікові сил, так потрібних йому в такий момент.

І все ж таки з свинями, комарами, Бутлями якось можна було б дати раду, коли б справитись із головним ворогом — соловейком.

І який дурень, який сантиментальний йолоп і провокатор розпустив по світі дурну, безглузду байку про цю паршивеньку, крикливу птичку? Що доброго, що гарного в її співі? Тьохкає, як хлопча на цибуляному пір’ячку; хрюкає, як порося; скреготить, як п’яний чоловік зубами у сні; цмокає, безглуздо свистить, стрекоче. І страшенно ж одноманітно, нудно, без всякого чуття, а найголовніше — без кінця: вранці, вдень, увечері, вночі, знову цілий день, цілу ніч. Чи чоловік спить, чи робить що, усе спів, усе спів йому над головою. От якби отих ідіотів, що вихваляють цього паршивця, посадити хоч на місяць отут, у садку, — нехай би послухали його двадцять чотири години на добу без перерви! Ого, перестали б зітхать і славословить йому. А то прийде якийсь слинявий поет у садочок на годинку, витріщиться на місяць, схилить розм’якшену голову на плече, послуха тьохкання і піде собі додому. А потім у віршиках своїх теж тьохкає й вихваляє «чудового співця весни». Ні, голубчику, а чи не хочеш ти так: ти прокидаєшся, а воно вже тьохка; одягаєшся, а воно скреготить, сідаєш чай пити, газетку почитати, — воно свистить, аж у вухах лящить; хочеш листа написать, — воно лопотить; обідаєш — знов тьохка, хрюка, скрегоче; підеш з дому, — на вулиці за тобою свистить, деренчить; лягаєш спати — те саме. І так що божого дня, щохвилини. Нема нічого найінтимнішого, що б ти не робив без співу соловейка. Ану, що б ти тоді заспівав, поете?

Ні, другої такої дурної, такої надокучливої, вульгарної, абсолютно непоетичної й нахабної птиці Андрій Григорович не знав. Вона чисто все паскудила своїм криком, вся природа просто була пригнічена цим галасом, просто не жила, та й годі.

І головне, ніяк не хотіла летіти собі десь інде. Конче їй треба було галасувати в цьому садку. Ну, хай-бо перелетіла в сусідній, чорт його бери, чоловік уже здалеку якось терпів би. А то ж неодмінно в цьому садку, та ще на тому ж таки дереві, над самою головою, біля самих «Причинок». Розуміється, тут десь, у гнізді, сиділа його мадам, і він її розважав. Але це зовсім не вимагало такого безперестанного галасу, од якого у самої мадам могла тріснути голова. Адже й у других пташок є й гнізда, й мадами, але вони поводяться тихо, пристойно, без нахабства. На що вже криклива птичка горобець, але й той хоч уночі мовчить.

Аж нарешті саме небо вступилося за людину. І воно не витримало: захмарилося, потемніло, спухло, грізно налягло грудьми на землю і линуло дощем. Мало того:

таким холодом війнуло, що поросна свиня забилась у саж, гребні курам посиніли, горобці поховались у стріхи, бутленята на піч, а дачники й мухи поприлипали до гарячих груб. Все замовкло, зщулилось, принишкло.