На лоні природи - Сторінка 4

- Винниченко Володимир Кирилович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Та річ, розуміється, не в заголовкові, а в самій роботі. Андрій Григорович хотів дати в своїй книзі історію й філософію українського штундарства. От які «причинки» йому хотілось вивести в цій праці.

Соловейко ніби зазирнув йому в папір, страшенно зрадів, зацмокав, заахкав, задріботів, заплескав у кастаньєти. За ним його сусіда справа, потім сусіда зліва, — з лускотом, ахканням, стогоном пойнявся маленький садок.

Андрій Григорович аж забув першу фразу, що давно вже склав про себе і нею ефектно мала починатися книга. Потім таки пригадав і написав. За нею написалася й друга, також уже давно складена, за цією третя. Перечитав, — виходить нічого собі. От аби тільки оті там співуни трошечки менше ляскотіли, бо трелі їхні бігають поміж думками, як хлопчики поміж людьми у поважній процесії.

Соловейки таки чогось затихли. Але тут прибіг маленький Бутель (їх так було багато, що Андрій Григорович уже й не пробував пам’ятати, кого й як звуть). Він на весь сад хльоскав батогом і кричав:

— А тато наловили йолшів! Йолшів тато наловили… наловили йолшів.

І важко було зрозуміти, чи «наловили», чи «наварили» тато йоршів.

— Ну, то що?

— А так.

І хльоснув батогом рябу суку Жульку. Жулька заскавчала і залізла під стіл між ноги Андрію Григоровичу. Він її погладив по голові, а бутленятові сказав:

— Собачку, Колю, не можна бить. Бач, вона цуценяток скоро приведе.

— Та я ж не Коля! — здивувалось кокосеня. І, вважаючи через це справу ліквідованою, почало гоцати круг столу, підганяючи під собою незримого коня.

Хм! Це вже Андрію Григоровичу трошки не подобалось: цей не-Коля міг би собі стрибати десь інде, а не отута, круг столу. Та й Жульці не місце було під ногами його. Звичайно, блажен, іже й скоти милує, але «Причинки» були трошки важніші за цього цінного скота.

— Ану, Колю, чи як тебе… Побіжи подивись, чи багато наловили тато йоршів.

— Та багато ж! От таку-у купу!

І не-Коля розвів руками так, що аж хитнувся назад.

— Так ти той, ти побіжи поможи татові.

— Еге! Та мене ж прогнали до вас, щоб я тут грався. Е, це Андрієві Григоровичу ще менше подобалось. Як він буде служити для всіх бутленят місцем заслання і розваги, то з «Причинками» треба тут же попрощатися.

— Так ти знаєш що, хлопчику: ти біжи до тата і скажи йому, що ти мені заважаєш писати. Чуєш? Так татові й скажи. Добре? А я тобі за це увечері грудочку цукру дам.

Кокосенята дуже любили цукор. Вони щодня аж сварились за те, кому зливать на руки панові, бо за те мали грудочку цукру. Не-Коля охоче підстрибнув і, стьобаючи свого коня, погнав за хату. З цими дітьми природи треба було політикувати.

Андрій Григорович подивився на Жульку під столом, обережно одсунув од неї свої ноги, зітхнув, похитав головою і вмочив перо в чорнильницю. Так. Отже, далі.

Андрій Григорович перечитав ще раз написане, прикусив нижню губу, заплющив очі й став думати. Але тут щось з тріском, тьохканням і ахканням ввірвалось в поважний, стрункий ряд його думок, перелякало їх, порозкидало, поплутало. Андрій Григорович аж здригнувся, швидко розплющив очі й з непорозумінням озирнувся: що таке?! Ах, то співав соловейко! От каналія, аж злякав. Він міг би вже собі десь полетіти, поїсти, чи що, хіба ж можна так довго все співать та співать.

Але то вже була соловейкова справа: коли їсти, а коли співати. Він витьохкував так, ніби пообідав щукою, соминою, йоршами і всіма смаженими й вареними рибами на світі.

Ні, мабуть, таки як чоловік не виспався, то навіть соловейко заважає робити. Андрій Григорович склав «Причинки», книжки, газети й одніс їх у хату. А сам пішов у ліс. Петро Бутель казав, що за висілком Бутлями був гарний сосновий ліс. Отам чоловік міг собі в цілковитій самоті, наодинці з мовчазними, поважними соснами гарненько обдумати роботу, а потім і писать її.

Але ні Петро Бутель, ні Андрій Григорович не взяли на увагу одне: дачники.

Дачник — явище цілком атмосферичне: на сонці він плодиться надзвичайно швидко й численно, — за скілька гарячих, сонячних днів він може заповнити собою всі кущі, гаї, ліси, луки, гори. Він — переважно земноводний, але й водяна стихія його не спиняє, аби сонце. Сонце робить його рухливим, задиракуватим, він скрізь нишпорить, залазить у кожну щілинку, висить на деревах, борсається в кущах, качається в траві, хлюпається у воді, кишить, галасує, свистить, бренькає, грюкає, чадить кухнею, — тоді вся земля уявляється під пануванням всевладного дачника.

Але він не виносить негоди, холоду, дощу, — тоді він одразу губить свою жвавість, стає кволим, несміливим, маленьким, зморщується, розпливається і зникає. Тільки де-не-де недобитки його понуро і мляво брьохають по болоті до пристані.

А вигляне сонце, заграє листя тінями, як він знов з’являється, спочатку в невеликім числі, але далі з такою колосальною швидкістю множиться, що стає страшно за всю нашу планету. Знову всі вікна, двері, ворота обліплені дачником, як мухоловний липкий папір мухами. Знову звуки балабайок, грамофонів, скрипок, гітар, піаніно, всі разом, як у музичному магазині, товчуться в повітрі, й небезпечно пройти по улиці; знову кишить дачник у водах, лісах, нетрях, забирається в монастирі, млини, в плавучі отелі, в покинуті селянами халупки.