Над Чорним морем - Сторінка 67

І в її голові швидко потяглися, як разок намиста, теми для розмови: година, негода, горнична, куховарка, абрикосове варення, сині баклажани, вчорашній несмачний борщ…

«Ні, не випадає! Ну ніяк собі не знайду доброго сюжету. Оце морока мені!»— подумала Навроцька.

Надворі було тихо, як в вусі. Коли несподівано схопився з моря вітрець і ніби гострою стрілою перелетів через акації. Лист зашумів, зашелестів, неначе трохи погомонів, і знов стишилось надворі. Один листочок впав на стіл. Фесенко схопився, вхопив листочок і делікатно пустив на траву, неначе боявся, щоб він не розбився. Усі мовчали й неначе чогось сердились.

— Вітер…— промовила Навроцька.— Яка чудова цього вечора погода! — в кінці всього промовила стара Навроцька.

— Еге!— обізвався Фесенко. —Дивний, пишний вечір!

Саня осміхнулась. Навроцька зирнула на Саню сердито.

— Що ж ви тепер читаєте?— спитала Навроцька в Комашка й аж зраділа, що таки знайшла високу матерію для розмови.

— Тепер я читаю книгу людського серця,— обізвався знехотя Комашко. Маня кинула на його очима. «Яку чудну книжку він читає,— подумала вона. — Це, мабуть, не французька, а англійська, бо так чудно зветься».

— Погода така гарна, що й моя Маня оце гуляла з паном Фесенком,— не втерпіла Навроцька, щоб не похвалитись.

— Мав велике щастя гуляти з Марією Харитонівною,— одказав Фесенко з легеньким поклоном до Навроцького.

— І далеко ходили гуляти?— спитала Саня в Мані.

— Аж до монастиря!— несміливо обізвалась Маня.

— Мав приємність і щастя обійти з Марією Харитонівною увесь парк, — обізвався Фесенко.

— Як далеко!— сказав Навроцький.

Саня засміялась: до монастиря було, може, саженів з сорок.

— Мав приємність поговорити з Марією Харитонівною, —обізвався Фесенко. — Добре ви, Раїсо Михайлівно, вчинили, що дали вашу дочку на науку в пансіон, а не в гімназію. Які перли виходять з пансіонів та з інститутів! які перли! їм ціни нема!

— А з університетів та гімназій що виходить?— одрізала Саня.— Чи перли, чи діаманти?

— Не те, не те, Олександре Харитонівно!— несміливо сказав Фесенко.

— А що ж? будяки, чи що?— сказала з осміхом Саня.— А я оце думаю всунутись доконче в ті будяки, бо їду на курси!— одрубала вона.

— Хе-хе-хе,— ніби знехотя осміхнувся Фесенко.— Якби в гімназії та в курси завели грецьку та латинську мову, то, може, звідтіль виходили б перли. Чи правду я кажу, Харитоне Кириловичу? Це було б по-аристократичному.

Старий Навроцький поклав руку на стіл і застукотів одним пальцем по столі: то був знак, що він щось думає.

— Гм… гм… це полова. Не варт набивати половою голів навіть гімназистам. Гм… це фальшива й шкідлива для молодих урядова педагогічна система. Шага не варта,— прохопився Навроцький.

Фесенко прикусив язика. Навроцька нахабно й сердито витріщила очі на свого чоловіка, неначе вдарила його поглядом.

«Ой, що ж я оце сказав? Щось недоладне… Гм… недоладу…— подумав Навроцький.— Оце лихо! оце лихо! хто його зна, як я оце вихопився словом перед цим небезпечним Фесенком: це, мабуть, через те, що я трохи сердитий на його. Овва! Гм… ця ж чортова супостать розбреше скрізь».

Розмова не йшла. Комашко встав і почав прощатись. Саня й собі встала з стільця. Комашко пішов додому. Саня побігла в номер до Мурашкової, щоб розказати їй за своє щастя. В неї душа була повна щастя, як криниця води. Їй заманулось побалакать з подругою, пожити ще мріями, які й досі не заспокоїлись в її молодій душі. Навроцький сидів надутий, мов копиця в дощову годину. Фесенко примітив, що скоїлось щось недоладне в сім’ї, й собі незабаром розпрощавсь. Старий Навроцький, напившись чаю, пішов в гостиницю одпочивати. Він ліг на софі, а в його з голови не виходила думка.

«І що я сказав? Надало ж мені сказати таку страшну річ. Цей Фесенко, ця проноза вертиться ж між аристократами, часом ще скаже моєму начальникові, а той напише будлі-куди вище, може і в Петербург. Що, як звідтіль напишуть: прогнать з служби раба божого як «неблагонадежного»? А тут ще до пенсії служити цілих ява роки. Овва! овва! І надав мені нечистий скинути машкару. Жінка любить оксамит; Маня має велику симпатію до шовку. Усе те вони чепляють на себе залюбки… а справляють не за свої гроші, а за мої. Треба ще й Саню держати на курсах. Ой лишечко! приїду додому, зараз піду до архієрея з візитом… Треба частіше заходити за благословенням до архієрея. Овва! овва! Або хоч запишусь в «Славянський благотворительний комітет»…

Навроцька зосталась за самоваром з Манею.

— За що ви там балакали з Фесенком?— питала вона в дочки.

— Та… він почав дуже по-вченому, а я нічого не могла втямить. А потім…

— Дуже мало читаєш ти вчених книжок,— сказала мати.

Маня боялась вчених книжок, неначе чуми, й не могла їх читати, бо не тямила їх.

— Що ж потім?— спитала мати.

— А потім заговорив якось простіше, за квітки…— знехотя говорила Маня,

— Що ж він говорив тобі за квітки?— чеплялась мати.