Навіжена - Сторінка 18

Маруся й Ломицький увійшли в столову. Стара глянула на їх і про все догадалась… Вона догадалась, що велике слово про любов вже було промовлено між ними; в їх обох очі блискали, щоки палали; в очах світилась така радість, таке щастя, неначе вони були недавнечко десь в раю, слухали неземну музику, чули дивні мотиви, і ті мотиви ще й досі лунають в їх душах, ще виявляють свій одгомін в очах,— здавалось, ніби однакова думка, однакове почування, однакова воля була в їх душах і одбивалась в їх очах.

«Обоє вони були стривожені. В очах їх горить гарячий одлиск; в обох блищать очі, палахкотять щоки. Ох, зазнала і я цього! Знаю той світ в очах, той жар в щоках! Та для мене з того нічого не вийшло. Може, і цей хлопчисько дурить мою дитину — знає, що в мене є гроші, дім, садок… Треба їх розлучити… Він піддурить її, зведе з ума, дочка втьопається в його, та ще й заміж схоче,— тоді я зостанусь сама. А мій роман тільки, тільки що почав поновлятись. Добре б було самій передніше вийти заміж, а потім вже видати дочку. Не прийшов же отой одоробало… отой м’яло, вайло! А як дочка вийде, зостанусь отут в хаті одним одна… Ні, треба їх розлучити… Треба кудись виїхати і дочку вивезти. Може, вона побачить когось кращого, а цього забуде… Справа загаїться, а я тим часом заходжусь коло Бичковського… Але куди б виїхати? Чи на води, чи на морське купання до Одеси, чи на Лиман? На води їхати,— коштуватиме дорого. Поїду до Одеси на морське купання. Може, од морської води в Марусі простигне той дурний дівочий пал, бо море втомлює нерви… якось послабшує, знесилює людину… Та вона й таки добре споганіє од морського купання… Тоді, може, він і сам од неї одчепиться, як вглядить таку шерепу…

Та треба залізти десь в глухий закуток, далеченько од Одеси, на Великий Фонтан, щоб і Ломицький нас не знайшов».

VI

Другого дня ще зранку Марта Кирилівна все чогось кривилась і навіть трохи стогнала. Сидячи за чаєм, вона все хапалась за тім’я і хапала долонями виски, буцімто кородилась на голову, чи що.

— Що це з вами, мамо? Ви слабі, чи що? — спитала в неї Маруся.

— Чогось неначе нездужаю; так мені погано: і голова болить, і чогось невесело, і неначе судомить мені коліна та гомілки. Вночі я погано спала, тричі прокидалась; і все мені снились такі чудні та страшні сни,— все снилось мені щось кудлате та пелехате, ніби ведмідь вплигнув в нашу гостинну через вікно, кинувся до мене та й почав душити. Мабуть, я оце слаба. Треба побігти до доктора,— говорила Марта Кирилівна.

— Чи не застудились ви вчора перед вечором, як ходили в гості? — спитала в неї Маруся.

—Не знаю, може, й застудилась. Щось мені дуже погано, коли б і справді не заслабнути,— сказала Марта Кирилівна.

— А може, це з вами був кошмар: ви вчора за вечерею таки чимало поросятини з’їли,— сказала Маруся,— може, шлунок не перетравив гаразд страви.

— От і вигадала! Чи то раз я вечеряла й поросятину їла, та, хвалить бога, ніколи мені ведмеді не снились,— вже сердито говорила мати.

Перед обідом вона одяглася і сказала дочці, що йде до доктора. Але вона до доктора не ходила, бо в неї нічого не боліло — вона була здоровісінька. Походила вона, побродила по міському садку та по улицях та й додому вернулась.

— А що казав доктор? — спиталася в неї Маруся.

— Казав, що в мене нерви; звелів купатись в морі з місяць або й два. Казав, як не лічитимусь зачасу, заздалегідь, то може бути погано; мої нерви зовсім розбиті, розторсані. Сама я не поїду,— сказала Марта Кирилівна.

— Доведеться ще й мені їхати з вами, хоч я зовсім здоровісінька,— сказала Маруся.

То й поїдем,— покупаєшся, станеш ще здоровша. Сама я зроду-звіку не поїду. Думаю купатись на Великому Фонтані коло Одеси, аж докіль не подужчаю. Треба збиратись та вкладатись заздалегідь; через днів два й виїдемо. Надворі година й суша: саме добре купатись.

«Шкода. Прийдеться розстатись з Ломицьким саме в такий час, як у нас справа пішла гаразд. Треба хоч дати йому звістку, що ми виїжджаємо»,— подумала Маруся.

Другого дня Маруся встрілася на улиці з Ломицьким і сказала йому, що вона виїжджає з слабою матір’ю до Одеси і вони обидві будуть купатись в морі на Великому Фонтані коло Одеси, доки мати зовсім одужає.

Ломицький подав ту звістку Христині. Христина зараз догадалась про все.

«Це Марта Кирилівна або тікає од Ломицького, або розпочинає поновляти свій роман з Бичковським. Цікаво було б слідкувати за розвитком обох романів. Так-так! Щось є! Це недурно! Нудьга бере й мене. Поїду й я на купання! Брата, може, не пустить начальство. Візьму братову з дітьми та й махну. Треба підбити й Ломицького, щоб їхав навздогінці за нами. Найму простеньку міщанську хатинку на Великому Фонтані, де брат часом пробував з сім’єю, заберу братову з дітьми та й покупаюсь трохи і… буде мені чим розважати себе,— одначе нема жаднісінької роботи. А тут скупилось аж два романи! Цікава річ! Треба їхати!» —думала Христина.

Через три дні Марта Кирилівна з Марусею виїхали до Одеси і знайшли собі номер в монастирській гостиниці на Великому Фонтані.