Навіжена - Сторінка 20

— А я не так думаю,— обізвався несміливо Ломицький,— я маю надію, що Маруся щира людина і не буде мене дурити.

— Не йміть віри панянській щирості! Який ви ще молодий та зелений! — сказала Каралаєва, хитаючи головою і дивлячись в самісінькі смирні очі Ломицькому.— Та, правду сказати, я й не видам за вас своєї дочки: є тому деяка притичина,— додала різким голосом Каралаєва.— Шукайте собі дружини деінде, а не в нас.

— Чом, смію спитати? — сказав Ломицький.

— Тим, що ви дуже ще молодий хлопець, а молоді паничі проповідують якісь там нові ідеї, нахапались їх за якихсь там мудрих книжок: Шпенсера та Дарвіна. Це для вас в житті небезпечна річ,— сказала Каралаєва, не примічаючи, що перекручує ймення, котрі вона не могла собі вбгати в старечу голову ніяким робом.

— Марто Кирилівно! Та й ви ж казали, що читали Спенсера та Дарвіна. Ви й самі лібералка, це я добре зауважив,— сказав Ломицький.— А що до мене, то я, скільки пам’ятаю, ніколи не ліберальничав перед вами: то ви все ліберальничали…

— Я… я що інше… Я вольна людина, ні од кого незалежна: маю право думати, як схочу, читати, що схочу,— з мене ніхто «чина» не здійме, як приказують селяне. А ви на службі…— сказала Каралаєва і грізно насупила свої тонкі брови.

— А я думав про вас зовсім інакше,— несміливо обізвався Ломицький.

— Як хочете, так і думайте. Мені байдуже. Я стою проти того навіть, щоб дівчата виходили заміж,— це моє таке щире пересвідчення. Чоловіки — варвари, тирани, деспоти, нестатковані люде, якісь непомірковані, безглузді: словом — погані люде, та й годі!— сказала Каралаєва.

— Але я смію думати, що не буду для вашої дочки ні варваром, ні тираном, ні деспотом; не хвалячи себе, я скажу, що я й розміркований, і не безглуздий, і не розтратливий,— обізвався Ломицький, зовсім стративши сміливість. Його зовсім збила з пантелику Марта Кирилівна своїм чудернацьким поглядом.

— А хто вас знає. Ви усі до вінця такі гарні та тихі, хоч у вухо бгай, а після вінця зараз закрутять веремія, хоч поли вріж та тікай! Десь у вас і пазурі з лап повисовуються,— сказала Каралаєва.— Ви мені вибачайте за мої різкі речі. Я людина сьогочасна і люблю говорити, хоч різко, але щиро й правдиво. Я машкари ніколи не надіваю ні перед ким зроду.

«А що, як оце усе на її обличчі тільки машкара?— подумав Ломицький.— Од неї правди трудно допитатись: може, Христина й правду казала, що в неї сидить дві бабі… Треба порадитись з Марусею».

Ломицький устав і почав прощатись з Каралаєвою.

— Це ваше останнє слово?— спитав він, виходячи з хати.

— Це моє останнє слово. Я не то що за вас не хочу видавати своєї дочки, я її ні за кого не видам,—сказала Каралаєва і подумала про себе: «Не видам її заміж, аж доки сама не вийду».

— Прощавайте! Зоставайтесь здорові!— сказав Ломицький.

— Прощавайте! ідіть здорові!— обізвалася Каралаєва з-за стола.

Ломицький вийшов. Каралаєва сіла на канапі й обтерла піт з лоба.

«Та й втомилась. Цур йому, пек йому! Але ж зате добре налякала хлопця! Він таки добра сплюха, таки добре м’яло! Більше, мабуть, не чеплятиметься до дочки»,— подумала Каралаєва, кидаючи простирядло на поміст.

Ломицький вийшов з гостиниці ні в сих ні в тих; Каралаєва неначе облила його холодною водою. Він вийшов у парк, як сам не свій, зовсім заморочений. Назустріч йому йшла Маруся. Вона тільки що скупалась в морі і верталась в товаристві якихсь дам, держачи в руках кошик з простирядлом та рушником.

— Що це з вами?— крикнула Маруся, зоставшись вдвох з Ломицьким.— Чого це ви аж зблідли на виду, і чогось неначе сумні? Чи пак здорові ви?

— Оце був у вашої мами…— несміливо обізвався він та й не доказав.

Маруся постерегла усе і собі одразу зблідла; в неї наче підтяло ноги.

— Що ж вам сказала моя мама?— спитала Маруся в Ломицького.

— Багато дечого наговорила, наказала вона мені…— сказав Ломицький і не доказав.

— Говоріть сміливо!— сказала Маруся.

— Та, бачте, ми з вашою мамою ніби не сходимось в деяких поглядах,— несміливо обізвався Ломицький.

— З моєю мамою трудно поєднатись, та ще й згодитись в поглядах,— це суща правда!— обізвалась Маруся і осміхнулась якимсь смутним осміхом.

Ломицький пішов поруч з Марусею по парку і розказав їй про усю свою розмову з Каралаєвою.

— Знаєте, Дем’яне Антоновичу, що я цього й ждала од своєї матері,— сказала Маруся.

— А я цього не сподівався,— сказав Ломицький.

— Не знаєте ви гаразд моєї мами,— обізвалась Маруся.

— Що ж нам тепер робити?— спитав у неї Ломицький.

— Потривайте трохи, підождемо. Я ще сама поговорю з матір’ю,— сказала Маруся, подаючи Ломицькому руку на прощання.— Через днів два прибувайте до нас.

Ломицький вернувся до Одеса. Стара Каралаєва неначе підстрелила його несподівано; його енергія, і без того слабка, зовсім занепала.

Засмучена Маруся пішла в гостиницю до своєї матері. Марта Кирилівна сиділа на канапі, закинувши ногу на ногу, й думу думала. Слуга приніс самовар, поставив на столі. Самовар кипів, булькотів та парував, як навіжений. Марта Кирилівна і не думала засипати чай, вона ждала, поки дочка надійде і зробить свою повинність.