Навіжена - Сторінка 19

«От теперечки нехай попошукає нас Ломицький! Чорта з два знайде!»— думала Марта Кирилівна, розкладаючи свої речі і убрання в номері.

Але вона помилилась. Через кілька день після неї приїхала туди й Христина з братовою та з її малими дітьми і оселилась в яру над самим морем в рибальській хатині. Ломицький і собі одпросивсь в начальства на місяць і виїхав до Одеси. Він приїхав з Одеси на Великий Фонтан і передніше за все знайшов хатину, де жила Христина. Христина вже знала, що Марта Кирилівна оселилась в монастирській гостиниці на горі, недалечко од монастиря.

— Тепер йдіть до Марти Кирилівни з візитом,— сказала Ломицькому Христина.— Ото здивується стара, як углядить вас!

Ломицький вибрав погожий і не дуже гарячий день і приїхав з Одеси на Великий Фонтан. Погулявши коло монастиря понад кручами коло високого маяка, надивившись на море та на скелі, розкидані попід кручами над морем, Ломицький примітив, що надворі вже вечоріє. Він вернувсь до монастиря і довгенько ходив в зеленому просторному парку, де між акаціями та волоськими горіхами стояла монастирська гостиниця. Йому хотілось передніше побачитись та поговорити з Марусею. Але її нігде не було видно. Він зайшов в гостиницю і довідався од слуг, що Каралаєва взяла номер на другому поверсі. Ломицький вийшов по узьких сходах нагору і тихенько постукав у двері. Марта Кирилівна Каралаєва саме тоді качалась на канапі після купання в морі. Вона була втомлена, аж тлінна, неначе після важкої роботи, бо круча над морем була дуже крута й висока. Каралаєва таки добре засапалась, поки вилізла на ті бурти. Вона курила папіросу. Почувши, що хтось чужий стукає в двері, вона схопилась з канапи і хотіла вхопити в руки будлі-яку роботу, бо думала, що то прийшла Христина. Зверху на камоді, на столі нігде не було й клаптя полотна. Вона одсунула шухляду в камоді і вхопила, як їй здалось, недошиту сорочку. Але в руки випадком попалось простирядло. Вона спохвату вхопила його за кінчик. Простирядло розгорнулось і жужмом впало на підлогу. Каралаєва кинулась шукати голки і не знала, де Маруся поховала голки. Тим часом Ломицький вдруге постукав у двері вже міцніше й дужче.

«Оце горенько! Христина подумає, що я зусім розледащіла, сидю без жадної роботи та посиденьки справляю».

— Хто там? — спитала Каралаєва.

— Я! Ломицький!— обізвався він за дверима. «Його голос! От і сховалась! Таки приніс його чорт. Оце причепа! Ото нахаба! Мабуть, дочка дала йому звістку і написала, де ми живемо. І на що оце я обізвалась? Але… вже треба просити»,— подумала Марта Кирилівна.

— Можна!— сказала Каралаєва, налапавши голку і сівши на софі з білим простирядлом в руках.

Ломицький увійшов і привітався. Каралаєва побачила, що разом з простирядлом з камоди чогось повискакували під її руками рушники та хусточки і валялись долі, неначе в камоді лазили та грались котенята. Вона встала і поскладала той дріб’язок в камоду.

— Оце як я розхазяйнувалась. Вибачайте, що застали в хаті такий гармидер,— сказала Каралаєва і знов сіла на софі і почала навіщось плутати по простирядлі, начебто вона його рубила.

— А де Марія Павлівна?— спитався Ломицький.

— Їй-богу, не знаю. Десь пішла. Я, бачте, даю волю дочці і не слідкую за нею, як інші матері. Маруся вже не мала дитина,— сказала Каралаєва.

Ломицькому спало на думку, що настав добрий час поговорити з старою про свою справу.

— Марто Кирилівно!— сказав він, запалюючи папіроску.— Ви знаєте, що я люблю вашу дочку? Я переговорив вже з нею оце і прийшов просити в вас її руки.

Каралаєва почервоніла, неначе їй здалося, що Ломицький хоче сватати не дочку, а її саму.

— Ні, не знаю, що ви любите мою дочку,— обізвалась вона.

— Я люблю Марію Павлівну, і я теперечки дуже щасливий, бо знаю, що й вона мене любить,— почав Ломицький.

— Ви так думаєте? А в мене думка зовсім інакша: я гадаю, що вона вас ніколи й не думала любити і в голові собі цього не покладала,— сказала Каралаєва.

Ломицький стривожився і задумався; матові віка впали на його карі очі.

— А я чув од неї дорогі для мене слова на свої вуха,— сказав Ломицький.

— То не йміть віри й своїм вухам,— сказала Каралаєва.— Панни виходять заміж зовсім не кохаючи. Кохаючись, женяться та виходять заміж тільки в романах, а в житті буває зовсім інакше.

Віка на очах Ломицького одслонились, доки можна було їм одслонитись.

— Як же ж так? Ми любимо одно одного,— сказав Ломицький.

— Говоріть! Вона вас не любить і не любила, і не любитиме. Я знаю свою дочку краще од вас,—сказала Каралаєва.— Ви думаєте, що я йшла заміж за свого чоловіка по любові? Я людина нова в своїх пересвідченнях, я буду говорити з вами щиро й просто: я не любила свого подружжя. Мій батько присилував мене одружитись з ним. Знаю я, що інші панни виходять заміж так, як от, приміром, ви займаєте десь вигідне місце на службі, якусь посаду, чи що.

Марта Кирилівна просто крутила веремія: вона не хотіла розлучатись з дочкою, бо таки любила свою дочку,— тільки по-свойому.